Юрисдикційні питання оскарження рішень

Юрисдикційні питання оскарження рішень щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою Реальна допомога у суді адвоката Захист 0679331667 0668243914

Юрисдикційні питання оскарження рішень щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою

Юрисдикційні питання оскарження рішень щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою

Юрисдикційні питання оскарження рішень

ЦИВІЛЬНА / ГОСПОДАРСЬКА ЮРИСДИКЦІЯ:

Визнання незаконним та скасування рішення селищної ради про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки

Постанова від 03 липня 2018 року Справа № 753/15528/16 Провадження № 11-

462апп18 http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296536

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних

свобод від 04 листопада 1950 року (далі — Конвенція) кожен має право на

справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку

незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі

«Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановлений

законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду»,

але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає

«усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до

юрисдикції певних категорій судів …».

Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких

заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким

чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».

Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі — у редакції, чинній

на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть

бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних

повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності

Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового

провадження.

На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб’єктом владних

повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх

посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними публічно-

владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на

виконання делегованих повноважень.

Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція

адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім

спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція

адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема

спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо

оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів

індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у

редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні

засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та

справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи

юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого

самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є

перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб),

прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських

функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового

вирішення.

Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на

той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб’єкт владних

повноважень, а предметом перегляду — його акт індивідуальної дії.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст,

характер) спору.

Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних

судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме

цих відносин.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи

немайнового особистого інтересу учасника.

Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або

загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового,

конкретного суб’єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений

законодавством для сфери приватноправових відносин.

Як установлено матеріалами справи, Козинська селищна рада рішенням від 16

вересня 2009 року № 40/69 надала дозвіл позивачу на вибір місця

розташування земельної ділянки для сінокосіння та випасу худоби, однак

процедуру оформлення заявниця не провела.

В подальшому, на підставі оскаржуваних рішень Козинської селищної ради,

ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 21

грудня 2015 року індексний номер 50419964, відповідно до якого спірна

земельна ділянка є приватною власністю ОСОБА_5

Виникнення спірних правовідносин обумовлено незгодою ОСОБА_7 з

правомірністю розпорядження органом місцевого самоврядування цією

земельною ділянкою, оскільки вона вважає, що земельна ділянка, стосовно

якої Козинська селищна ради прийняла рішення, перебуває в її постійному

користуванні.

Отже, у цій справі існує невирішений спір про право на земельну ділянку, що

виключає можливість його розгляду за правилами адміністративного

судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих)

можливостей установлювати (визнавати) належність права власності

(постійного користування) на земельну ділянку.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального

кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень),

суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту

порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що

виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в

адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у

справі з обов’язком суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність

своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу

цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін.

Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може

вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6

Конвенції.

За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15

грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється

відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії,

розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної

інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові

рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без

задоволення.

Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції

залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення — без змін, якщо

визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного

застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального

права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Оскільки оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції прийнято з

додержанням норм процесуального права, а правових висновків цього суду

скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для

задоволення касаційної скарги.

Визнання незаконними та скасування рішень сесій міської ради «Про надання дозволу юридичним та фізичним особам на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі для експлуатації та обслуговування будівель та споруд»


Постанова від 19 червня 2018 року Справа №922/2383/16 Провадження № 12-

16гс18 http://reyestr.court.gov.ua/Review/75241935

В обґрунтування позовних вимог прокурор зазначив, що спірна земельна

ділянка надана в оренду для розміщення майданчику для стоянки

транспортного засобу Харківською міською радою з порушенням вимог

чинного законодавства, а саме без проведення земельних торгів, що заподіює

шкоди інтересам держави, оскільки призводить до ненадходження до бюджету

додаткових коштів та, відповідно, до неефективного використання земельної

ділянки.

Як на правові підстави позову прокурор послався на приписи статей 116, 123,

124, 134, абзац другий розділу Х Перехідних положень Земельного Кодексу

України, статтю 1 Закону України «Про автомобільні дороги».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених

норм матеріального та процесуального права в подібних правовідносинах,

Велика Палата Верхового Суду зазначає, що згідно зі статтями 13 і 14

Конституції України, статтями 177, 181, 324, главою 27 ЦК України земля та

земельні ділянки є об’єктами цивільних прав, а держава і територіальні

громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах із метою

реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав

власників земельних ділянок.

Суб’єктами права власності на землю (земельну ділянку) є, зокрема, держава,

яка реалізує це право через відповідні органи державної влади — на землі

державної власності та територіальні громади, які реалізують це право

безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі

комунальної власності.

Статтею 12 ЗК України передбачено, що до повноважень міських рад у галузі

земельних відносин на території селищ належить:

  • розпорядження землями територіальних громад;
  • передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу;
  • надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу;
  • вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу;
  • викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад міст;
  • організація землеустрою; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Частиною першою статті 122 ЗК України визначено, що сільські, селищні,

міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із

земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх

потреб.

За правилами частини першої статті 123 ЗК України надання земельних

ділянок комунальної власності у користування здійснюється, зокрема,

органами місцевого самоврядування на підставі проектів землеустрою щодо

відведення земельних ділянок у випадках, передбачених законом, або на

підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж

земельної ділянки в натурі (на місцевості).

При цьому розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу,

наданого органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень,

передбачених статтею 122 цього Кодексу.

Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель

державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її

відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку

до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого

самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього

Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки

(частина друга статті 123 ЗК України).

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в

межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на

розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або

надає мотивовану відмову у його наданні (частина третя статті 123 ЗК України).

У двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення

земельної ділянки, а в разі необхідності здійснення обов’язкової державної

експертизи землевпорядної документації згідно із законом — після отримання

позитивного висновку такої експертизи, відповідний орган виконавчої влади

або орган місцевого самоврядування приймає рішення про надання земельної

ділянки у користування (частина шоста статті 123 ЗК України).

Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою

щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із

зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім

поділу та об’єднання).

Рішенням про надання земельної ділянки у користування за проектом

землеустрою щодо її відведення здійснюються: затвердження проекту

землеустрою щодо відведення земельної ділянки; вилучення земельних

ділянок у землекористувачів із затвердженням умов вилучення земельних

ділянок (у разі необхідності); надання земельної ділянки особі у користування

з визначенням умов її використання і затвердженням умов надання, у тому

числі (у разі необхідності) вимог щодо відшкодування втрат

сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.

Надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному

земельному кадастрі відповідно до Закону України «Про Державний

земельний кадастр», право власності на яку зареєстровано у Державному

реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового

призначення здійснюється без складення документації із землеустрою.

Надання у користування земельної ділянки в інших випадках здійснюється на

підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж

земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого,

зокрема, органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування,

відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, крім

випадків, коли особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки в

користування, набуває право замовити розроблення такої документації без

надання такого дозволу (абзаци 3-5 частини першої статті 123 ЗК України).

За пунктом 12 статті 186 ЗК України технічна документація із землеустрою

щодо поділу та об’єднання земельних ділянок погоджується: у разі якщо поділ,

об’єднання земельних ділянок здійснюється її користувачем — власником

земельних ділянок, а щодо земельних ділянок державної або комунальної

власності — органом виконавчої влади, Верховною Радою Автономної

Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом

місцевого самоврядування, уповноваженими розпоряджатися земельними

ділянками відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу;

у разі поділу, об’єднання земельної ділянки, що перебуває у заставі, —

заставодержателем; у разі поділу, об’єднання власником земельної ділянки, що

перебуває у користуванні, — землекористувачем. Технічна документація із

землеустрою щодо поділу та об’єднання земельних ділянок затверджується

замовником.

За пунктом 14 вказаної вище статті технічна документація із землеустрою щодо

встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)

погодженню не підлягає і затверджується: Верховною Радою Автономної

Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами

виконавчої влади або органами місцевого самоврядування відповідно до

повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у разі якщо земельна

ділянка перебуває у державній або комунальній власності; власником

земельної ділянки, у разі якщо земельна ділянка перебуває у приватній власності.

За змістом наведених вище положень законодавства об’єднання земельних

ділянок є процедурою створення земельної ділянки як єдиного об’єкта зі

складу існуючих земельних ділянок, що вже сформовані як об’єкти цивільного

права.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 12 ГПК України (в редакції,

чинній на час звернення з позовом) господарським судам підвідомчі справи у

спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти

господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції

адміністративних судів.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства

України (далі — КАСУ) (у редакції, чинній на час звернення із цим позовом) до

адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи

бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких

рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено

інший порядок судового провадження.

За пунктом 1 частини другої статті 17 КАСУ компетенція адміністративних судів

поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних

повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або

правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень»

позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню

посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних

управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання

делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУ).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи

юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого

самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є

перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб),

прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Визначаючи юрисдикцію спору, суди мають з’ясувати, є спір

приватноправовим або публічно-правовим; чи виник спір із відносин,

урегульованих нормами цивільного права, чи пов’язані ці відносини зі

здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні

ділянки на засадах рівності; чи виник спір щодо оскарження рішень, дій чи

бездіяльності суб’єкта владних повноважень при реалізації ним управлінських

функцій у сфері земельних правовідносин.

Виходячи з встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, спірні

правовідносини між ТОВ «Атмос» та Харківською міською радою виникли

щодо земельних ділянок, сформованих як об’єкти цивільного права відповідно

до статті 79-1 ЗК України і наданих у користування, у межах їх оформлення та

надання у користування як єдиного об’єкта.

У цих правовідносинах Харківська міська рада здійснює функції власника

земельних ділянок, який реалізовує свою волю на зміну якісних та кількісних

ознак належних їй об’єктів та передачі права на них іншим суб’єктам, за

наявності їх відповідного зустрічного волевиявлення.

Ураховуючи наведене, спірні правовідносини є приватноправовими, а

висновок Вищого господарського суду України про їх публічно-правовий

характер у справі, що розглядається, є помилковим.

Визнання протиправним та скасування рішень районної державної ради щодо виготовлення технічної документації із землеустрою, встановлення меж земельної ділянки та передачу її у власність

Постанова від 13 червня 2018 року Справа № 554/4857/16-а Провадження №

11-510апп18 http://reyestr.court.gov.ua/Review/74747639

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті

права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог,

характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст,

характер) спору.

Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних

судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи

немайнового особистого інтересу учасника.

Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або

загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового,

конкретного суб’єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений

законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до

порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб’єктів

владних повноважень.

Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_3 звернувся до адміністративного

суду з позовом про визнання протиправними та скасування рішень органу

місцевого самоврядування, якими третій особі — ОСОБА_4 надано дозвіл на

виготовлення технічної документації із землеустрою з подальшою передачею

земельної ділянки йому у власність для ведення садівництва, а ця ділянка

межує із земельною ділянкою позивача.

За позицією ОСОБА_3, оскаржуваними рішеннями порушені його інтереси,

оскільки земельна ділянка, що передана у власність третій особі для ведення

садівництва, перекриває проїзд між їхніми житловими будинками.

Тобто позивач, захищаючи своє право користування частиною земельної

ділянки, яка слугувала проїздом до його житлового будинку, фактично

оскаржує право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку, передану йому на

підставі рішення органу місцевого самоврядування, що підтверджено

державним актом.

Таким чином, спір у справі, що розглядається, регулюються нормами

цивільного права.

Конституційний Суд України в Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009

зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого

значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та

міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать

акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають

локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються

неодноразово, а ненормативні — це акти, які передбачають конкретні приписи,

звернені до окремого суб’єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово

і після реалізації вичерпують свою дію.

Отже, у разі прийняття органом місцевого самоврядування рішення про

передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта,

який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання

правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної

ділянки має вирішуватися у порядку цивільної юрисдикції, оскільки виникає

спір про цивільне право.

Аналіз зазначених обставин справи дає підстави Великій Палаті Верховного

Суду вважати, що спір у цій справі не пов’язаний із захистом прав, свобод чи

інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку

органу місцевого самоврядування, а стосується захисту його приватних інтересів.

За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у

редакції, чинній на час розгляду справи судами) суди розглядають у порядку

цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або

оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових,

земельних, сімейних, трудових відносин.

Згідно з п. 10 ч. 1 ст.16 Цивільного кодексу України одним зі способів захисту

цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи

бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки

Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

від 04 листопада 1950 року (далі — Конвенція) кожен має право на

справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку

незалежним і безстороннім судом, установленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі

«Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановлений

законом» поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але

й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

У рішенні у справі «Занд проти Австрії» висловлено думку, що термін «судом,

встановленим законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «усю організаційну

структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».

Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика

Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до

юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції

про закриття провадження у справі є обґрунтованим, оскільки правовідносини

у цій справі мають вирішуватись в порядку цивільного судочинства, за

правилами якого можливий одночасний розгляд вимог про визнання

незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування,

а також захисту приватного інтересу позивача.

Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати

Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 363/2449/14-а та від 18

квітня 2018 року у справі № 369/13240/14-а.

Визнання незаконним і скасування рішення сільської ради «Про надання дозволу на розробку проекту відведення земельних ділянок для будівництва житлового будинку, господарських будівель і споруд»

Постанова від 13 червня 2018 року Справа № 307/2765/15-ц Провадження №

14-206цс18 http://reyestr.court.gov.ua/Review/74838867

До адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в

публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його

учасників — суб’єкт владних повноважень здійснює владні управлінські

функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну

чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-

правових відносин.

Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин — юридична рівність

та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб’єкта.

Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений

порушенням наявного приватного права (як правило, майнового) певного

суб’єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери

приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення

приватного права призвели владні управлінські дії суб’єкта владних повноважень.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті

права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог,

характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

За змістом положень статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі

земельних ділянок у власність або в користування із земель державної чи

комунальної власності належить до компетенції відповідного органу

виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Зокрема, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність

або в користування із земель комунальної власності відповідних

територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до частини третьої статті 116 ЗК України безоплатна передача

земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Судами не встановлено підставу звернення ОСОБА_4 із заявою про безоплатну

передачу земельної ділянки у власність та надання відповідного дозволу —

приватизація земельної ділянки, що перебуває у її користуванні, чи одержання

земельної ділянки з межах норм безоплатної приватизації.

Разом із тим, оскаржуючи рішення сільради, на підставі якого ОСОБА_4 може

отримати у приватну власність земельну ділянку, ОСОБА_3 обґрунтувала свій

позов наявністю спору про право з двох підстав, а саме — у зв’язку з фактичним

набуттям нею та ОСОБА_4 права власності на спірну земельну ділянку в

порядку спадкування та набуття права на цю земельну ділянку за давністю

користування у зв’язку з відсутністю в їхньої матері та в них як спадкоємців

правовстановлюючих документів на спірну земельну ділянку і розташований на ній будинок.

Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції,

чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій) у

сукупності дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про

розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних

справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно

формального критерію — визначення суб’єктного складу спірних правовідносин

(участь у них суб’єкта владних повноважень).

Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, із яких виник спір.

Оспорювання рішення органу місцевого самоврядування як суб’єкта владних

повноважень поглинається спором про речове, приватне право, яке як могло

належати особі до звернення до органу місцевого самоврядування, так і

виникнути в результаті реалізації рішення органу місцевого самоврядування,

але захист якого відбувається у порядку цивільного судочинства (стаття 15 ЦПК

України) у спосіб, характерний для приватноправових відносин.

Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в

основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих

функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в

результаті прийняття рішення особа набуває або позбувається речового права

на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає

розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від

суб’єктного складу сторін спору.

У справі, яка розглядається, позивачка обґрунтовувала позов про скасування

рішення органу місцевого самоврядування наявністю в неї існуючого речового

права на спірну земельну ділянку. Оскільки орган місцевого самоврядування

надав відповідачці дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки,

співвласником якої вважає себе позивачка, то у цьому випадку обраний

ОСОБА_3 спосіб захисту приватного права є запобіганням вчиненню дій, що

порушують права та створюють небезпеку порушення цивільних прав. І саме

від встановлення обставин, з якими позивачка пов’язує виникнення в неї

речового права на спірну земельну ділянку, залежить правильне вирішення спору.

Виходячи з наведених вище норм процесуальних законів можна зробити

висновок, що здійснення захисту такого цивільного права, як і встановлення

його існування, не віднесено до компетенції адміністративного суду.

З огляду на положення зазначених норм права суди першої та апеляційної

інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що спір підлягає розгляду в

порядку цивільного судочинства.

Скасування рішення міської ради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки

Постанова від 5 червня 2018 року Справа № 826/13628/16 Провадження № 11-538апп18 http://reyestr.court.gov.ua/Review/74699904

Спір виник щодо правомірності розпорядження Міськради про надання

дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки

Управлінню освіти РДА на бульварі Івана Лепсе, 81а у Солом’янському районі

м. Києва для будівництва дитячого дошкільного закладу, яка на той час, на

переконання позивача, знаходилась у його постійному користуванні як

правонаступника ВО ім. С. П. Корольова, якому названа земельна ділянка була

відведена рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних

депутатів від 1 листопада 1982 року № 1758.

Тобто позивач оспорює правомірність надання оскаржуваним Рішенням іншій

особі дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної

ділянки, якою, за його твердженням, він користується.

Таким чином, виник спір про цивільне право, і подальше оспорювання права

власності на спірні земельні ділянки не має вирішуватися за правилами

адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений

правових (законодавчих) можливостей встановлювати (визнавати) належність

права власності на земельні ділянки.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше,

наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають

із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ

проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб’єктний склад

такого спору.

Отже, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду

апеляційної інстанцій про те, що у разі прийняття суб’єктом владних

повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду

(тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації)

оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної

земельної ділянки, а також правомірності надання іншій особі дозволу на

розробку проекту землеустрою щодо відведення цієї земельної ділянки має

вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки

виникає спір про право цивільне.

Визнання недійсним рішення міської ради «Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» (землі оборони)

Постанова від 11 вересня 2018 року Справа № 910/21404/17 Провадження № 12-156гс18 http://reyestr.court.gov.ua/Review/76649578

Відповідно до частини першої статті 1 ГПК України в редакції, чинній на час

звернення прокурора до суду з позовом підприємства, установи, організації,

інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють

підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому

порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право

звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю

господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і

охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим

Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та

організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та

охоронюваних законом інтересів (абзац другий частини першої статті 2 ГПК

України у згаданій редакції).

Підвідомчість господарських справ установлено статтею 12 ГПК України (у

вказаній редакції), за змістом пункту 6 частини першої якої господарським

судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких

беруть участь суб’єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено

до компетенції адміністративних судів.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року №

2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу

України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу

адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким

ГПК України викладено в новій редакції.

ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою

Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи

у спорах, що виникають у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності, та

інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо

права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в

тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є

предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім

спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо

вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а

також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання

зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи —

підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб’єктів

господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації

та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб’єктів владних

повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій,

та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи

у спорах між суб’єктами господарювання (пункти 6, 10, 15 частини першої

статті 20 цього Кодексу).

Разом з тим згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів

щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 Кодексу

адміністративного судочинства України (далі КАС України) у редакції, чинній

на час звернення прокурора до суду з позовом, юрисдикція адміністративних

судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи

юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його

рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій

чи бездіяльності. Аналогічну норму закріплено в частині першій статті 19 цього

Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою

Верховного Суду.

Таким чином, до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає

зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли

один з його учасників є суб’єктом владних повноважень, здійснює владні

управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає

на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в

межах публічно-правових відносин.

При цьому визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична

рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб’єкта.

Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням наявного приватного права певного суб’єкта, що підлягає захисту

в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин,

навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб’єкта владних повноважень.

Публічно-правовий спір має свою особливість суб’єктного складу участь

суб’єкта владних повноважень є обов’язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.

Проте, сам по собі факт участі у спорі органу державної влади, орган місцевого

самоврядування, не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити до справи адміністративної юрисдикції.

Отже, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити

із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, обставин у справі.

Згідно із частинами першою та четвертою статті 11 Цивільного кодексу України

(далі ЦК України) цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що

передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не

передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.

У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та

обов’язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів

влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними

рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади

Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх

посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої статті 16 ЦК України).

Водночас правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження

землею регулюються, зокрема, приписами ЗК України, а також прийнятими

відповідно до нього нормативно-правовими актами.

Згідно із частинами другою та третьою статті 78 ЗК України право власності на

землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній

власності.

Згідно із частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи

набувають права власності та права користування земельними ділянками із

земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої

влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень,

визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Рішення суб’єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може

оспорюватися з точки зору його законності, а вимога про визнання рішення

незаконним розглядатися в порядку цивільного або господарського

судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи

юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких

ґрунтується позов, мають приватноправовий характер.

У такому випадку вимогу про визнання рішення незаконним можна

розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК

України та пред’являти до суду для розгляду в порядку цивільного або

господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред’явлення

позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання

цивільного права особи, що виникло в результаті рішення суб’єкта владних повноважень.

Таким чином, аналіз статті 12 ГПК України та статті 17 КАС України (у

редакціях, чинних на час звернення прокурора з позовом) дає підстави для

висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів

щодо розгляду адміністративних і господарських справ у кожній конкретній

справі не достатньо застосування виключно формального критерію визначення

суб’єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб’єкта владних повноважень).

Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин, із яких виник спір.

Як зазначав у позові прокурор, об’єктом спірного рішення Київської міської

ради від 10 грудня 2014 року № 644/644 є земельна ділянка, що розташована в

межах військового містечка № 147 у м. Києві, та яка на підставі рішення

Виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 21 грудня

1948 року №17-с «О возобновлении отвода второй КЭЧ Киевского района МВС

СССР, земельных участков в Дарницком районе» була відведена у

користування другій Квартирно-експлуатаційній частині району,

правонаступником якої є Київське квартирно-експлуатаційне управління

Міністерства оборони України.

Підставою заявленого позову визначено те, що спірне рішення Київської

міської ради від 10 грудня 2014 року № 644/644 суперечить актам

законодавства та порушує права та інтереси держави, в особі Кабінету

Міністрів України, як центрального органу виконавчої влади, який за законом

є власником земель державної власності (які є землями оборони), Міністерства

оборони України, як органу, уповноваженого здійснювати функції управління

землями оборони, та Київського квартирно-експлуатаційного управління

Міністерства оборони України, як законного користувача земельної ділянки,

яка стала об’єктом оспорюваного рішення Київської міської ради.

За позовом прокурора про визнання незаконним зазначеного рішення

Київської міської ради спір підлягає розгляду в порядку господарського

судочинства, оскільки цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у

сфері публічно-правових відносин, а пов’язаний з вирішенням питання щодо

порушення права землекористування позивачів, а відтак його розгляд не

належить до юрисдикції адміністративних судів.

Отже, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, Велика Палата

Верховного Суду дійшла висновку про те, що у даному випадку спір виник з

майнових відносин приватноправового характеру (цивільних правовідносин), а

тому, з урахуванням субєктного складу сторін, розгляд цієї справи має

здійснюватися в порядку господарського судочинства.

За таких обставин касаційну скаргу слід задовольнити, а судові рішення

скасувати з передачею справи № 910/21404/17 на розгляд Господарському суду міста Києва.

Визнання протиправними та скасування розпоряджень районної державної адміністрації про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) по наданню в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва господарським товариством та про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та надання їх в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва господарським товариством).

Постанова від 24 квітня 2018 року Справа № 825/478/17 Провадження № 11-230апп18 http://reyestr.court.gov.ua/Review/73770656

З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що спірні

правовідносини виникли між учасниками справи (здебільшого між позивачем

і третьою особою) не стільки щодо правомірності оскаржуваних розпоряджень

РДА про надання дозволу на розробку технічної документації та затвердження

технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних

ділянок в натурі (на місцевості) та надання їх в оренду для ведення товарного

сільськогосподарського виробництва ТОВ «Данівка-Агро», скільки щодо

правомірності рішення РДА про передачу в оренду земельних ділянок ТОВ

«Данівка-Агро», а отже, існує спір про право, що виключає можливість

розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства.

Такий спір має вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України.

Визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу суб’єкту підприємницької діяльності на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в користування на умовах оренди для будівництва та обслуговування будівель торгівлі

Постанова від 18 квітня 2018 року Справа № 369/13240/14-а Провадження № 11-194апп18 http://reyestr.court.gov.ua/Review/73657853

До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи

юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого

самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є

перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб),

прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських

функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Водночас, як установлено матеріалами справи, 16 грудня 2014 року Міськрада

прийняла рішення № 1-01/XLIII6-13, яким затверджено ТОВ «Сучасний

центр» проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, надано цьому

товариству в користування на умовах оренди терміном на 10 років земельну

ділянку для будівництва та обслуговування будівель торгівлі за адресою:

АДРЕСА_1, та доручено міському голові підписати договір оренди земельної

ділянки згідно з чинним законодавством.

Пізніше Міськрада і ТОВ «Сучасний центр» уклали договір найму (оренди)

земельної ділянки площею 0,0312 га, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1.

Цей договір нотаріально посвідчено та зареєстровано в реєстрі за № 1-2068, що

підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме

майно про реєстрацію іншого речового права від 17 липня 2015 року.

Отже, станом на дату звернення прокурора до суду з даним позовом — 17 грудня

2014 року, відповідач прийняв рішення, на підставі якого у третьої особи

виникло речове право на земельну ділянку.

Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16

квітня 2009 року N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого

самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи

питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних

громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти.

До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи,

звернені до окремого суб’єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово

і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.

У зв’язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов’язані з

реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у

тому числі отримання державного акта на право власності на земельну

ділянку, укладення договору оренди землі.

Отже, у разі прийняття суб’єктом владних повноважень рішення про передачу

земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який

вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності

набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має

вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права в

подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду України

від 09 грудня 2014 року у справі № 21-308а14, і Велика Палата Верховного Суду

не вбачає правових підстав відступити від цього висновку.

Оскільки між відповідачем і третьою особою в цій справі існують договірні

відносини, предметом яких є спірна земельна ділянка, ця справа не підлягає

розгляду в порядку адміністративного судочинства, а з огляду на суб’єктний

склад сторін має вирішуватися за правилами господарського судочинства.

При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в

адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у

справі й обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність

своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу

цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін.

Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може

вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Спір за позовом фермерського господарства щодо визнання незаконними дій, бездіяльності та рішення відділу Держземагентства про погодження проектів землеустрою, внесення відомостей і проведення реєстрації та присвоєння кадастрових номерів спірним земельним ділянкам.

Постанова від 04 квітня 2018 року Справа № 813/7654/14 Провадження № 11-215апп18 http://reyestr.court.gov.ua/Review/73219871

Спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед

суб’єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним

(ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах

є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі й обов’язок суб’єкта

владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як

визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.

Спір у справі, що розглядається, виник щодо законності розпорядчих дій

(бездіяльності), що ґрунтуються на юридичних фактах, стосовно яких існує спір

про право на земельну ділянку, до вирішення якого не можуть бути розв’язані

питання, пов’язані з передачею землі у користування або власність.

Оскільки цей спір стосується права власності та користування ФГ «Рисовський»

і фізичних осіб, які не є учасниками цього адміністративного

процесу,земельною ділянкою, тобто цивільного права, тому такий спір не

підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Такі ознаки притаманні цивільним правовідносинам (які з урахуванням

суб’єктного складу можуть бути предметом судового розгляду у відповідному

суді загальної юрисдикції або господарському суді), а не адміністративним.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає правильним

висновок суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для

закриття провадження в адміністративній справі, оскільки спір у цій справі не

є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.

При цьому рішення про закриття справи не обмежує сторони у реалізації свого

права в порядку цивільного (або господарського) судочинства.

Визнання протиправним та скасування розпорядження про затвердження технічної документації по передачі земельних часток (паїв) та видачу державних актів на право приватної власності на землю в частині державного акта на право постійного користування землею

Постанова від 18 квітня 2018 року Справа № 802/950/17-а Провадження № 11-107апп18 http://reyestr.court.gov.ua/Review/73657835

До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи

юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого

самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є

перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб),

прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських

функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового

вирішення.

Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного

суду з позовом, направленим на поновлення порушеного відповідачем права

постійного користування земельною ділянкою.

Отже, цей позов поданий на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин.

Водночас зі змісту оскаржуваного розпорядження вбачається, що земельні

ділянки ПАТ «СГП «Турбівське» були розпайовані та передані у власність

громадянам з видачею державних актів на право приватної власності.

Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб’єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв’язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.

Прийняте Липовецькою РДА (як суб’єктом владних повноважень) розпорядження про передачу громадянам у власність земельних ділянок є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування такого акта не породжує наслідків для власників земельних ділянок, оскільки у таких осіб виникло право власності земельної ділянки і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах. Відтак обраний спосіб захисту порушених прав (оскарження рішення суб’єкта владних повноважень про розпорядження земельною ділянкою) не забезпечує їх реального захисту.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Верховного Суду України від 06 жовтня 2015 року у справі № 21-1306а15 та від 11 жовтня 2016 року у справі № 816/4340/14, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від вказаного висновку.

Оскільки спірні правовідносини пов’язані із захистом порушених прав ПАТ «СГП «Турбівське», що виникають із земельних відносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ГПК України.

Визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування про погодження виготовлення проекту відведення земельної ділянки під для передачі в оренду кооперативу (позивач – постійний користувач спірної земельної ділянки )

Постанова від 04 квітня 2018 року Справа № 439/1593/16-а (К/9901/16493/18) Провадження № 11-181апп18 http://reyestr.court.gov.ua/Review/73304907

Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з

боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних

управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та

своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції).

Разом з тим, відповідно до ч. 2 ст. 4. п.1 ч. 2 ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції), юрисдикція

адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його

рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень» визначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню

посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання

делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України в указаній редакції).

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Згідно зі ст. 12 Земельного кодексу України (далі — ЗК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) до повноважень

сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних

громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель

державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

У разі прийняття суб’єктом владних повноважень рішення про передачу земельної ділянки у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який

вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у

порядку господарської юрисдикції, оскільки спір стосується захисту приватних інтересів.

Така правова позиція була викладена у постановах Верховного Суду України від 09 лютого 2016 року у справі № 21-5465а15 та від 26 квітня 2016 року у

справі № 1705/1156/2012, і Велика Палата Верховного Суду не знаходить правових підстав відступити від цієї позиції.

Як убачається з матеріалів справи, Пониковицькою сільрадою прийняті рішення від 14 квітня 2014 року № 478 «Про користування ставами в с.

Пониковиця» та від 14 жовтня 2014 року № 511 «Про погодження виготовлення проекту відведення земельної ділянки під ставками за межами с.

Пониковиця для передачі в оренду СГВК «Рибалка», які, на думку ПрАТ «Львівський облрибкомбінат», фактично здійснюють перерозподіл земель та

позбавляють його можливості виконувати господарську діяльність, оскільки землі, щодо яких прийнятті ці рішення, належать товариству на праві

постійного користування, що підтверджується Державним актом серії Б № 040158.

Отже у справі, яка розглядається, позивач звернувся до суду з позовом про захист свого приватного інтересу, порушеного, на його думку, Пониковицькою

сільрадою шляхом прийняття рішень щодо відведення та передачі в оренду земельної ділянки іншій особі.

Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і

публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановленого

законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У

рішенні у справі «Занд проти Австрії» (заява № 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено

думку, що термін «судом, встановленим законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що

належать до юрисдикції певних категорій судів».

Беручи до уваги наведене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів,

і вважає обґрунтованим висновок Львівського апеляційного адміністративного суду про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст.

157 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції).