Оскарження реєстрації прав та обтяжень

Оскарження реєстрації прав та обтяжень Реальна допомога у кримінальній цивільній справі у суді Харків Харківська область Консультація 0679331668 0668243914

Оскарження реєстрації прав та обтяжень

Оскарження реєстрації прав та обтяжень

Оскарження реєстрації прав та обтяжень


Скасування рішення районної державної адміністрації


Скасування рішення районної державної адміністрації про державну

реєстрацію прав та їх обтяжень, а саме права оренди земельної ділянки

Постанова від 04 вересня 2018 року Справа № 915/127/18 Провадження № 12-

184гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76649464

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України від 1 липня

2004 року № 1952-IV«Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме

майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та

їх обтяжень — офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття,

зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав

шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав

на нерухоме майно. Отже, право або інтерес позивача, який вважає себе

орендарем земельної ділянки, може бути порушено внесенням до Державного

реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про наявність права

оренди іншої особи. При цьому рішення суб’єкта державної реєстрації прав про

державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного

реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію.

Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є

не скасування рішення суб’єкта державної реєстрації прав про державну

реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію

права оренди (частина друга статті 26 Закону України «Про державну

реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора

Визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди на земельну ділянку

Постанова від 12 червня 2018 року Справа № 823/378/16 Провадження № 11-

374апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75241943

Обґрунтовуючи позов, ТОВ «Айова» зазначило, що на час прийняття

оскаржуваного рішення згадана земельна ділянка перебувала у користуванні

позивача згідно з договором оренди, укладеним із ОСОБА_4 30 листопада

2005 року на п’ять років. 3 грудня 2012 року цей договір був зареєстрований

відділом Держкомзему у Тальнівському районі Черкаської області, про що

внесено запис № 712408364008394 у Державний реєстр земель.

Проте відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, не перевірив наявність/

відсутність суперечностей між заявленим ТОВ «ВП «Імпульс плюс» правом на

користування земельною ділянкою ОСОБА_4 та вже зареєстрованими правами

інших осіб на цю земельну ділянку, чим допустив подвійну державну

реєстрацію речового права.

ТОВ «ВП «Імпульс плюс» не позбавлений права на звернення до державного

реєстратора та розгляд цим суб’єктом владних повноважень його заяви про

державну реєстрацію права з учиненням відповідних записів за відсутності

передбачених для цього законом перешкод, адже скасування рішення про

державну реєстрацію не призводить до скасування підстави її проведення.

Скасування наказів органу Державного земельного кадастру

Скасування наказів органу Державного земельного кадастру про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою та затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; скасування державної реєстрації речового права, а саме договору оренди землі

Постанова від 29 травня 2018 року Справа № 816/619/15-а Провадження № 11-

300апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75068889

Визнання протиправним та скасування оскаржених наказів та скасування

державної реєстрації вказаного договору оренди не призведе до поновлення

прав ФОП ОСОБА_5, адже договір оренди на спірну земельну ділянку,

укладений між ГУ Держземагентства та ОСОБА_6, залишиться чинним, а тому

поновити своє порушене право щодо користування вказаною земельною

ділянкою позивач може шляхом звернення до суду в порядку цивільного

(господарського) судочинства.

Скасування державного акта

Скасування державного акта, що посвідчує право на земельну ділянку

Постанова від 22 серпня 2018 року Справа № 925/1265/16 Провадження № 12-

158гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76474144

Захист земельних прав — це передбачені законом способи охорони цих прав у

разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб’єктивних земельних прав розуміють закріплені

законом матеріально-правові заходи правоохоронного характеру, за

допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених

(оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту земельних прав наведено в частині

третій статті 152 ЗК України.

Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а

цілком конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним

частиною третьою статті 152 ЗК України, або ж іншим способом, який

передбачено законом.

Статтею 152 ЗК України встановлено, що держава забезпечує громадянам та

юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення

будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не

пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і

відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється

шляхом:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

З набранням чинності Законом України від 07 липня 2011 року № 3613-VІ

«Про Державний земельний кадастр» та постановою Кабінету Міністрів

України від 17 жовтня 2012 року №1051 «Про затвердження Порядку ведення

Державного земельного кадастру» право власності на земельну ділянку та

право постійного користування нею оформляється відповідно до Закону

України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх

обтяжень» без оформлення державних актів.

Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію

речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що державна

реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі — державна

реєстрація прав) — офіційне визнання і підтвердження державою фактів

набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень

таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру

речових прав на нерухоме майно.

Державний акт — це документ, що посвідчує право на земельну ділянку, із

визнанням недійсним якого без внесення до державного реєстру відповідного

запису щодо належного власника або землекористувача, спір про право може

бути не вирішеним.

У випадку коли позивач стверджує про порушення свого права постійного

користування частиною земельної ділянки особою, яка володіє нею шляхом

державної реєстрації за собою права власності (права користування) цієї

спірної частини, право позивача може бути захищено шляхом подання позову

про визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України),

витребування нерухомості з володіння, усунення перешкод у користуванні

майном (статті 387, 388, 391, 396 ЦК України) чи іншим способом відповідно

до закону.

Особливості проведення реєстраційних дій на підставі рішень судів визначені у

статті 31-1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на

нерухоме майно та їх обтяжень».

Зокрема, відповідно до частини другої цієї статті Державна судова

адміністрація України у день набрання законної сили рішенням суду, яке

передбачає набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно,

обтяжень таких прав, внесення змін до записів Державного реєстру речових

прав на нерухоме майно, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про

скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного

реєстратора, забезпечує передачу до Державного реєстру речових прав на

нерухоме майно примірника такого судового рішення.

При цьому вказані вимоги мають бути заявлені до осіб, на ім’я яких було

зареєстровано право власності (постійного користування), оскільки предмет

спору безпосередньо стосується їх прав та обов’язків.

Однак при вирішенні спору за цим позовом такі особи не були залучені до

участі у справі як відповідачі.

Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України (в

редакції, чинній на момент звернення позивачів до суду з цим позовом), що

подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи

оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, —

фізичні особи, яким пред’явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті

21 ГПК України у вказаній вище редакції).

Відповідачем є особа, яка, за твердженням позивача, є або порушником його

прав, або необґрунтовано, на думку позивача, оспорює його права і на яку

внаслідок цього може бути покладено обов’язки судовим рішенням.

Однак, Міністерство оборони України та Квартирно‑експлуатаційний відділ м.

Біла Церква визначили відповідачем у цій справі Управління Держгеокадастру,

не зазначивши обставин порушення останнім їхніх прав та не навівши

нормативного обґрунтування протиправності дій відповідача, фактично

оспорюючи правомірність дій третіх осіб у справі щодо використання

земельних ділянок, визначених спірними актами.

Не встановлено порушень прав позивачів саме відповідачем та не наведено

нормативного обґрунтування такого порушення і попередніми судовими

інстанціями.

Судами також не враховано, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 2

Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та

їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх

обтяжень — офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття,

зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав

шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав

на нерухоме майно.

Отже, право або інтерес позивача, який вважає себе постійним користувачем

земельної ділянки, може бути порушено внесенням до Державного реєстру

речових прав на нерухоме майно відомостей про наявність права власності

(користування) іншої особи.

При цьому рішення суб’єкта державної реєстрації прав про державну

реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру

речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію.

Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є

не скасування рішення суб’єкта державної реєстрації прав про державну

реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію

права власності (користування) (частина друга статті 26 Закону України «Про

державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Оскільки, вирішуючи спір у справі, місцевий господарський суд та суд

апеляційної інстанції зазначеного не врахували, Велика Палата Верховного

Суду вважає необґрунтованими висновки про необхідність відмови в позові з

підстави спливу позовної давності, а не з огляду на відсутність підстав для

задоволення позову по суті.

У свою чергу Вищий господарський суд України не врахував, що предметом

спору не є вимоги про усунення перешкод у користуванні майном.

Під час розгляду справи в попередніх судових інстанціях позивачі

обґрунтовували свої вимоги нормами статей 152, 155 ЗК України і не

посилались на статтю 391 ЦК України, яку може бути застосовано у спорі, що

виник між володіючим власником та особою, дії якої не ґрунтуються на

чинному правочині або нормах законодавства.

В свою чергу, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій прийняли

правильні процесуальні рішення про відмову в позові, але з помилкових

мотивів пропуску позивачами позовної давності, а не з огляду на відсутність

порушення визначеним відповідачем прав позивачів та обранням останніми

неефективного способу захисту прав, тобто з помилковим застосуванням норм

матеріального права, то наявні підстави для зміни рішення Господарського

суду Черкаської області від 20 грудня 2016 року та постанови Київського

апеляційного господарського суду від 21 березня 2017 рокув їх мотивувальних

частинах згідно з наведеними вище висновками Великої Палати Верховного

Суду.

Встановлення факту належності позивачу державного акта

Встановлення факту належності позивачу державного акта на право користування землею на земельну ділянку (окреме провадження / позовне провадження)

Постанова від 20 червня 2018 року Справа № 636/1324/16-ц Провадження №

14-225цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75042934

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон

України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до

Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального

кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших

законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону

провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних

на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Звертаючись у квітні 2016 року до суду із заявою, ВЧ А-4104 посилалася на

статтю 256 ЦПК України та просила встановити факт належності їй

державного акта серії Б № 047623 на право користування земельною ділянкою

площею 3069,2 га, що розташована в с. Благодатному на території

Комсомольської селищної ради Зміївського району Харківської області.

ВЧ А-4104 вважала, що у зв’язку з помилкою в держаному акті, вона не може у

повному обсязі скористатися своїми правами землекористувача.

Відповідно до статті 234 ЦПК України (у редакції на час звернення до суду)

окреме провадження — це вид непозовного цивільного судочинства, у порядку

якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або

відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та

інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи

майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних

прав.

Згідно із частинами першою, другою статті 256 ЦПК України (у редакції на час

звернення до суду) суд розглядав справи про встановлення факту:

1) родинних відносин між фізичними особами;

2) перебування фізичної особи на утриманні;

3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню;

4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;

5) проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу;

6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім’я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім’ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті;

7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;

8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті;

9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку могли бути встановлені також інші факти, від яких

залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав

фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

З матеріалів справи вбачається, що з приводу права користування земельною

ділянкою площею 3 069,2 га, що розташована в с. Благодатному на території

Комсомольської селищної ради Зміївського району Харківської області, існує

декілька судових спорів у господарських судах між ВЧ А-4104, КЕВ м. Харкова

та Харківським національним університетом повітряних сил імені

ІванаКожедуба.

З аналізу судових рішень, а також із доводів, які наводила Військова

прокуратура сил антитерористичної операції у своїх поясненнях та в

апеляційній скарзі, вбачається, що між ВЧ А-4104, КЕВ м. Харкова та

Харківським національним університетом повітряних сил імені Івана Кожедуба

існує тривалий спір про право користування земельною ділянкою площею

3069,2 га, що розташована в с. Благодатному Зміївського району Харківської

області.

Ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд на зазначене уваги не звернули та

не дотрималися вимог ЦПК України.

Відповідно до вимог частини четвертої статті 256 ЦПК України (у редакції, що

діяла на час розгляду справи судом першої інстанції) суддя відмовляє у

відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має

юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде

виявлений під час розгляду справи, залишає заяву без розгляду.

Згідно із частиною шостою статті 235 ЦПК України (у редакції, що діяла на час

розгляду справи судом першої інстанції) якщо під час розгляду справи у

порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в

порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює

заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних

підставах.

Аналогічні вимоги закріплені й у частині шостій статті 294 ЦПК України у

редакції від 03 жовтня 2017 року.

Витребування землі з чужого незаконного володіння

Витребування землі з чужого незаконного володіння (ст. 388 ЦК)

Витребування земель оборони



Визнання недійсним договору оренди земельної ділянки
Визнання недійсним договору оренди земельної ділянки (спірна земельна ділянка знаходиться в постійному користуванні Адміністрації Державної прикордонної служби України, міськрада незаконно розпорядилась землями оборони)

Постанова від 12 червня 2018 року Справа № 916/3727/15 Провадження № 12-

126гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75068891

Окрема думка

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75286983

За змістом статей 387, 388 Цивільного кодексу України власник має право

витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової

підстави заволоділа ним.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права

його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний

набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі,

якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав

майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його

відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача

у всіх випадках.

Зі змісту вказаних нормативних приписів вбачається, що власник майна, який

фактично позбавлений можливості володіти й користуватися вказаним

майном в результаті його незаконного вибуття з володіння за наявності певних

умов має право витребувати таке майно із чужого володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-

правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає

договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з

власником договору.

При цьому необхідно зазначити, що стаття 17 Закону України від 23 лютого

2006 року № 3477 IV «Про виконання рішень та застосування практики

Європейського суду з прав людини»встановлює, що суди застосовують при

розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод

(далі — Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело

права.

Згідно з частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції,

ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, кожна

фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах

суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами

міжнародного права.

Витребування земель сільськогосподарського призначенння

Витребування земель водного фонду


Постанова від 15 травня 2018 року Справа № 372/2180/15-ц Провадження №

14-76цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75287005

Отже, правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної чи

комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а

незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади

або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка

вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не

відповідає.

Витребування спірних земельних ділянок із володіння відповідача відповідає

критерію законності:

воно здійснюється на підставі норми статті 388 ЦК України в зв’язку з

порушенням органом державної влади низки вимог ВК України та ЗК України,

які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.

Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх,

об’єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок,

проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки

перебувають у межах прибережної захисної смуги, а тому вибули з володіння

держави з порушенням вимог закону, що ставить їх, відповідачів,

добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під

обґрунтований сумнів.

!!! Висновки судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що

переглядається, також узгоджуються з висновками Великої

Палати ЄСПЛ у справі «ОСОБА_10 проти Франції» від 29

березня 2010 року (заява № 34044є/02).

Встановлення порушення статті 1 Першого протоколу, виправданість

втручання у право власності та надання відповідної компенсації напряму

корелюються із законністю набуття майна, поведінкою набувача під час його

придбання та наявністю суспільного інтересу, з метою задоволення якого таке

втручання здійснюється.

Постанова від 30 травня 2018 року Справа № 469/1393/16-ц провадження №14-71цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74475898

ст. 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне

володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у

власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях

позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у

власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

За правилами ст. 59 ЗК України землі водного фонду можуть перебувати у

державній, комунальній та приватній власності.

Однак громадяни та юридичні особи за рішенням органів виконавчої влади

або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно одержати у

власність лише замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів).

Натомість землі водного фонду можуть передаватися цим суб’єктам тільки на

умовах оренди для визначених законом потреб (ч. 4 ст. 59 ЗК України).

Отже, стосовно землі водного фонду закон забороняє органам місцевого

самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність

землю відповідного цільового призначення окремо від дозволеного для

передачі об’єкта замкненої природної водойми загальною площею до 3 га.

Таким чином, юридичні чи фізичні особи, в тому числі й відповідачі у справі,

на яку посилається ОСОБА_3, не могли законно набути право приватної

власності на спірні земельні ділянки.

Натомість вони набули таке право власності в спосіб, який за формальними

ознаками має вигляд законного: юридичне оформлення права власності

відповідачів на землю стало можливим у результаті прийняття органом

виконавчої влади низки рішень та наступного укладення договорів купівлі-

продажу.

Верховний Суд України у справі №6-1376ц16 дійшов висновку, що

витребування спірних земельних ділянок із володіння відповідачів відповідає

критерію законності: воно здійснюється на підставі норми ст. 388 ЦК України в

зв’язку з порушенням органом державної влади низки вимог ВК України та ЗК

України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.

Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх,

об’єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок,

проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки

перебувають у межах прибережної захисної смуги, а тому вибули з володіння

держави з порушенням вимог закону, що ставить їх, відповідачів,

добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під

обґрунтований сумнів.

Висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій у справі, що

переглядається, також узгоджуються з висновками Великої Палати ЄСПЛ у

справі «Депаль проти Франції» (заява № 34044є/02) від 29 березня 2010 року.

За таких обставин висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій у справі,

що переглядається, не суперечать загальним принципам і критеріям

правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном,

закладеним у ст.1 Першого протоколу до Конвенції.

Витребування земель лісогосподарського призначення


Визнання протиправним та скасування рішення сільської ради щодо відведення земельних ділянок та передачу їх у власність громадянам (землі лісогосподарського призначення)


Постанова від 4 липня 2018 року Справа № 361/3009/16-ц Провадження № 14-

163цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296549

Прокуратура звернулася до суду з позовом про визнання протиправним і

скасування рішення № 953. Мотиви його оскарження пов’язані з відсутністю

згоди власника на відчуження спірних земельних ділянок або зміни їх

цільового призначення, а у Рожнівської сільської ради Броварського району

Київської області відсутні повноваження на розпорядження землями

лісогосподарського призначення.

За рішенням № 953 спірні земельні ділянки були передані у власність

ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10,

ОСОБА_11, ОСОБА_12, яких суд залучив до участі у справі як третіх осіб, які не

заявляють самостійних вимог на стороні відповідача.

Позовна вимога про визнання рішення № 953 незаконним спрямована на

оспорення права власності на земельні ділянки вказаних фізичних осіб, що

виникло на підставі цього рішення.

Спір є приватноправовим і за суб’єктним складом сторін має розглядатися за

правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права

й обов’язки зазначених осіб.

Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у

постановах від 15 травня 2018 року у справі № 911/4144/16 та від 16 травня 2018

року № 911/4111/16.

Майно може бути витребувано від кінцевого набувача з підстав, передбачених

статтею 388 ЦК України, оскільки вимоги власника про визнання недійсними

правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після визнання

незаконним і скасування первинного рішення про його відчуження, не

підлягають задоволенню (див. також постанову Пленуму Верховного Суду

України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду

цивільних справ про визнання правочинів недійсними»,абзаци 2 і 3 пункту 10).

Визнання недійсним та скасування рішення Сільради

Визнання недійсним та скасування рішення Сільради у частині затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства; скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію земельної ділянки, витребування земельної ділянки


Постанова від 30 травня 2018 року Справа № 368/1158/16-ц Провадження №

14-140цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74506124

Стосовно доводів касаційної скарги заявника щодо неможливості

витребування в нього як добросовісного набувача спірної земельної ділянки

Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи в цій частині рішення судів

попередніх інстанцій, керується тим, що захист порушених прав особи, яка

вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом

пред’явлення віндикаційного позову до незаконно володіючої цим майном

особи (у разі відсутності між ними зобов’язально-правових відносин), якщо для

цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема,

дають право витребувати майно в добросовісного набувача.

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин

вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання

цього майна набувачем.

Так, від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не

мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише в

разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було

передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з

їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (частина перша статті 388 ЦК

України).

Крім того, згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на

чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі й від власника

майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Суди першої та апеляційної інстанцій, з’ясувавши, що право розпорядження

спірною земельною ділянкою державної власності було прийняте Сільрадою з

перевищенням повноважень, жодних дій щодо розпорядження цією

земельною ділянкою відповідним органом виконавчої влади не вчинялося,

тобто спірна земельна ділянка вибула з володіння власника — держави — поза

його волею, правильно застосувавши норми матеріального права, дійшли

обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування

зазначеної земельної ділянки від добросовісного набувача — ОСОБА_3 в

порядку статті 388 ЦК України.

Право на земельну ділянку

Скасування державного акта, що посвідчує право на земельну ділянку


Постанова від 22 серпня 2018 року Справа № 925/1265/16 Провадження № 12-

158гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76474144


Захист земельних прав — це передбачені законом способи охорони цих прав у

разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб’єктивних земельних прав розуміють закріплені

законом матеріально-правові заходи правоохоронного характеру, за

допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених

(оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких

способів захисту земельних прав наведено в частині третій статті 152 ЗК

України.

Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а

цілком конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним

частиною третьою статті 152 ЗК України, або ж іншим способом, який

передбачено законом.

Статтею 152 ЗК України встановлено, що держава забезпечує громадянам та

юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення

будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не

пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і

відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

З набранням чинності Законом України від 07 липня 2011 року № 3613-VІ

«Про Державний земельний кадастр» та постановою Кабінету Міністрів

України від 17 жовтня 2012 року №1051 «Про затвердження Порядку ведення

Державного земельного кадастру» право власності на земельну ділянку та

право постійного користування нею оформляється відповідно до Закону

України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх

обтяжень» без оформлення державних актів.

Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію

речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що державна

реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі — державна

реєстрація прав) — офіційне визнання і підтвердження державою фактів

набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень

таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру

речових прав на нерухоме майно.

Державний акт — це документ, що посвідчує право на земельну ділянку, із

визнанням недійсним якого без внесення до державного реєстру відповідного

запису щодо належного власника або землекористувача, спір про право може

бути не вирішеним.

У випадку коли позивач стверджує про порушення свого права постійного

користування частиною земельної ділянки особою, яка володіє нею шляхом

державної реєстрації за собою права власності (права користування) цієї

спірної частини, право позивача може бути захищено шляхом подання позову

про визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України),

витребування нерухомості з володіння, усунення перешкод у користуванні

майном (статті 387, 388, 391, 396 ЦК України) чи іншим способом відповідно

до закону.

Позовна давність

У справах за позовами прокурорів в інтересах держорганів


Визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними державних актів, витребування земельних ділянок (землі водного фонду)

Постанова від 6 червня 2018 року Справа № 372/1387/13-ц Провадження № 14-

147цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296545

На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що перевіркою

законності відведення у власність громадянам земельних ділянок на території

Козинської селищної ради встановлено, що рішеннями виконавчого комітету

цієї селищної ради від 6 лютого 2003 року № 25/1, 25/6, 25/7, 25/9, 25/10, 25/11

(далі — рішення 25) ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_11, ОСОБА_7, ОСОБА_8,

ОСОБА_9 передано у приватну власність земельні ділянки для будівництва та

обслуговування житлових будинків на території смт Козин.

На підставі рішень виконавчого комітету селищної ради 20 травня 2003 року

видано державні акти на право приватної власності на землю, а саме:

ОСОБА_6 на земельну ділянку площею 0,1074 га, кадастровий номер

НОМЕР_1; ОСОБА_9 — 0,1014 га, кадастровий номер НОМЕР_2; ОСОБА_4 —

0,1014 га, кадастровий номер НОМЕР_3; ОСОБА_7 — 0,1074 га, кадастровий

номер НОМЕР_6; ОСОБА_8 — 0,1014 га, кадастровий номер НОМЕР_4;

ОСОБА_5 — 0,1 га, кадастровий номер НОМЕР_5.

Виконавчий комітет Козинської селищної ради перевищив повноваження та

всупереч чинному законодавству незаконно розпорядився землею

територіальної громади смт Козин, яка відноситься до категорії земель водного

фонду.

З висновками суду першої інстанції про незаконність передачі у власність

відповідачам спірних земельних ділянок погодитись й суди апеляційної і

касаційної інстанцій.

Разом з тим, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про

відмову в задоволенні позовних вимог, суди виходили з того, що прокурор

звернувся до суду з пропуском строку позовної давності, а тому в позові слід

відмовити.

Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого

особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права

або інтересу.

Отже, позовна давність — це строк, протягом якого особа може реалізувати

належне їй право на отримання судового захисту порушеного цивільного права

чи інтересу шляхом пред’явлення в належному порядку нею чи іншою

уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).

Визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 261 ЦК

України.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом

перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла

довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна

давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої

порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду

з позовом в інтересах іншої особи — носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої

порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою

уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного

й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про

порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» та частиною другою статті 45

ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) передбачено право

прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в

межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною

заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві

самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та

обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений

державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відсутності такого органу або відсутності в нього повноважень щодо

звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі

набуває статусу позивача (абзац 2 частини другої статті 45 ЦПК України у

редакції, чинній на час розгляду справи).

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права,

свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України (у редакції,

чинній на час розгляду справи).

Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України (у зазначеній редакції)

органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до

суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають

процесуальні права й обов’язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком

права укладати мирову угоду.

Прокурор, який бере участь у справі, має обов’язки і користується правами

сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що

положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на

звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Отже, якщо в передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся

прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність

обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його

порушила, довідався або міг довідатись саме позивач, а не прокурор.

На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК України щодо загальної

позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг

позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як

суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про

порушення прав і законних інтересів.

Закон пов’язує початок перебігу позовної давності не з моментом

поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з часом,

коли стало відомо про порушення закону та у зв’язку з цим прав і

охоронюваних законом інтересів.

Висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що державі через

утворені нею органи, які мали повноваження щодо розпорядження землями

державної власності та контролю за додержанням органами державної влади,

органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами

земельного законодавства України, було і могло бути відомо про порушення

права власності держави на землю з часу вчинення цього порушення — є

неправильними.

При цьому суди не врахували, що ДІСГ в Київській області є органом

виконавчої влади, завдання якого полягає в реалізації державної політики у

сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловій сфері.

Таким чином, саме ДІСГ в Київській області як територіальний орган під час

здійснення державного нагляду (контролю) в листопаді 2012 року виявила

допущені виконавчим комітетом Козинської селищною ради порушення

чинного законодавства при передачі у приватну власність громадянам

земельних ділянок, які є природоохоронною територією з режимом обмеженої

господарської діяльності.

А Київська ОДА та Обухівська РДА згідно з наданими їм повноваженнями не

мали можливості самостійно встановити зазначені обставини, а тому

довідалися або могли довідатись про зазначені порушення лише після

проведення відповідної перевірки уповноваженим державним органом

контролю, а саме ДІСГ в Київській області.

Визнання недійсними розпоряджень

Визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю, скасування рішень про державну реєстрацію права власності, витребування земельних ділянок на користь держави

Постанова від 05 червня 2018 року Справа № 359/2421/15-ц Провадження №

14-168цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74777585

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється

тривалістю у три роки.

При цьому відповідно до частини першої ст. 261 ЦК України перебіг позовної

давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про

порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила

про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено

вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 4 ч. 1 цієї статті в

редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року (на час виникнення спірних

правовідносин), зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про

визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади

Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким

порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не

поширюється.

Відповідно до п. 5 розд. ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №

4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15

січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання

незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної

Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його

право власності або інше речове право.

Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання

відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх

скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку

покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від

інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку

позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних

органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

З огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень

положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються на позови

прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист

права державної власності або іншого речового права держави, порушеного

незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної

позовної давності, а на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної

давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів

владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх

прав і законних інтересів.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна

давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої

порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду

з позовом в інтересах іншої особи — носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої

порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою

уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного

й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про

порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» та частиною другою статті 45

ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів

громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом,

звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його

позовом тощо.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві

самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та

обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений

державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо

звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі

прокурор набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК України).

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права,

свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України.

Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які

відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб

або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов’язки

особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Прокурор, який бере участь у справі, має обов’язки і користується правами

сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Строк позовної давності має вираховуватись із моменту, коли особа дізналася,

або могла дізнатися про порушення своїх прав.

Разом з тим суди всупереч вимог ч. 1 ст.261 ЦК України не з’ясували, з якого

моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в

інтересах держави, а також не з’ясували, коли саме Кабінету Міністрів України

стало відомо про порушення державних інтересів щодо права власності на

вищезазначені земельні ділянки.

Оскільки суди не встановили всіх обставин справи, від яких залежить її

правильне вирішення, не з’ясували та не перевірили, з якого моменту Кабінет

Міністрів України довідався або міг довідатися про порушення державних

інтересів, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та

касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий

розгляд до суду першої інстанції.

Визнання розпоряджень та державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними, витребування їх у власність та постійне користування держави

Постанова від 30 травня 2018 року Справа № 359/2012/15-ц Провадження №

14-101цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75287090

У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може

звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу

(стаття 256 цього Кодексу).

Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є

підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).

Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК

України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності

починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про

порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим статтею 45 ЦК України (у редакції, чинній на час звернення

прокурора до суду із цим позовом) встановлено, що прокурор, який звертається

до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в

чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх

захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати

відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо

звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі

прокурор набуває статусу позивача.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що норми закону про

початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси

якої порушено, поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про

захист державних інтересів.

Під час розгляду справи апеляційним судом, з висновками якого погодився й

суд касаційної інстанції, встановлено порушення прав Кабінету Міністрів

України як розпорядника лісовими земельними ділянками, що перевищують

площу 1 га.

Разом з тим суди попередніх інстанцій не встановили початку перебігу

позовної давності для Кабінету Міністрів України, а сторони не надали жодних

доказів у розумінні статей 57, 59 ЦПК України (у редакції, чинній на час

розгляду справи судами попередніх інстанцій) на підтвердження того, що

Кабінету Міністрів України було відомо про порушення його права до моменту

звернення прокурора з відповідним позовом до місцевого суду, тоді як згідно із

частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається

від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого

права або про особу, яка його порушила.

Оскільки суди апеляційної та касаційної інстанцій, встановивши порушення

прав Кабінету Міністрів України, не з’ясували та не перевірили, з якого

моменту позивач довідався або міг довідатися про порушення свого права, а

Велика Палата Верховного Суду, діючи в межах повноважень, установлених

підпунктом 1 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України в

редакції Закону № 2147-VIII, статей 355, 3602 ЦПК України в редакції до

набрання чинності цим Законом, не може встановлювати обставини, збирати і

перевіряти докази та надавати їм оцінку, що позбавляє її можливості ухвалити

нове рішення у справі, тому справу слід направити на новий розгляд до суду

апеляційної інстанції.

Визнання недійсними рішень, скасування рішень

Визнання недійсними рішень, скасування рішень про державну реєстрацію та витребування земельних ділянок із незаконного володіння

Постанова від 30 травня 2018 року Справа № 367/2271/15-ц Провадження №

14-146цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74537188

Позовну заяву мотивовано тим, що Міською радою прийнято рішення від 02

вересня 2008 року № 941-38-V, яким затверджено проект землеустрою щодо

припинення права постійного користування земельними ділянками загальною

площею 24 га Навчально-дослідного господарства «Ворзель» Національного

аграрного університету (далі — НДГ «Ворзель» НАУ) у межах м. Бучі

(мікрорайон «Рокач») Київської області, припинено право постійного

користування НДГ «Ворзель» НАУ зазначеними ділянками, прийнято їх до

земель запасу Міської ради та переведено до категорії земель житлової

забудови.

Суди першої та апеляційної інстанцій, зазначаючи про пропуск позивачем

встановленої статтею 257 ЦК України позовної давності, не врахували того, що

перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з’ясувати та зазначити в

судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес

позивача, за захистом якого той звернувся до суду, та у разі коли такі право чи

інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес

особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зроблено заяву

іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв’язку зі спливом позовної

давності за відсутності наведених стороною позивача поважних причин її

пропуску.

Однак у рішеннях судів попередніх інстанції будь-які висновки щодо

гарантованих статтею 55 Конституції України, статтями 15, 16 ЦК України та

статтями 1, 3, 15 ЦПК України в редакції, яка була чинною на момент розгляду

та вирішення справи судами, прав особи, за захистом яких звернувся прокурор,

у процесуальному розумінні відсутні.

Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників

цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього

Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної

влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних

відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

За частиною другою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час

виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої,

апеляційної та касаційної інстанцій) у випадках, встановлених законом, до суду

можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права,

свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

На прокуратуру відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України

покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.

Статтею 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах

першої, апеляційної та касаційної інстанцій) передбачено, що прокурор, який

звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає,

в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх

захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати

відповідні функції у спірних відносинах.

І лише у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень

щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і набуває

статусу позивача.

Верховний Суд України в рішенні від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15

зазначив, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із

загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК

України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний

розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати

про посягання на права.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність — це строк, у межах якого

особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права

або інтересу.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

У частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної

давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для

відмови в позові.

У частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної

давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про

порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком

пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими

суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах

іншої особи — носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої

порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою

уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й

того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про

порушення її права або про особу, яка його порушила.

Велика Палата не вбачає підстав для відступу від вказаної правової позиції.

Крім того, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд не встановили, коли

саме орган, що наділений правом розпорядження спірними земельними

ділянками (КМУ), довідався або міг довідатися про порушення свого права або

про особу, яка його порушила, що з огляду на положення частини першої

статті 261 ЦК України і є початком перебігу позовної давності.

Скасування державної реєстрації права власності

Скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки та витребування їх з чужого незаконного володіння

Постанова від 22 травня 2018 року Справа № 369/6892/15-ц Провадження №

14-96цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296530

Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого

особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права

або інтересу.

Отже, позовна давність — це строк, протягом якого особа може реалізувати

належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного

цивільного права чи інтересу шляхом пред’явлення в належному порядку нею

чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257

ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є

підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).

Визначення початку перебігу позовної давності міститься у статті 261 ЦК

України.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом

перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла

довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна

давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої

порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду

з позовом в інтересах іншої особи — носія порушеного права.

При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої

порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою

уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності обчислюється з одного

й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про

порушення її права або про особу, яка його порушила.

Статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» та частиною другою статті 45

ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) передбачено право

прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в

межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною

заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві

самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та

обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений

державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо

звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі

прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 частини другої статті 45 ЦПК

України у редакції, чинній на час розгляду справи).

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що на

позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на

захист права державної власності, поширюється положення статті 257 ЦК

України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті

261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава

в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла

довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Аналогічний висновок міститься і в постанові Верховного Суду України від 12

квітня 2017 року (№ 6-1852цс16), наданій заявником для порівняння.

Отже, якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся

прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність

обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його

порушила, довідався або міг довідатись саме цей орган (підприємство), а не

прокурор.

У справі, яка розглядається, суди всупереч вимогам частини першої статті 261

ЦК України, достеменно не встановили, коли про порушення своїх прав

довідались або могли довідатись саме Київська ОДА та ДП «Київлісгосп», в

інтересах яких прокурор звернувся з позовом до суду.

Крім того, виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність

застосовується лише за наявності порушення права особи.

Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з’ясувати та зазначити в

судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес

позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його

необґрунтованості.

І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес

особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву

іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв’язку зі спливом позовної

давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Таким чином, відмова в задоволенні позову у зв’язку зі спливом позовної

давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом

інтересу позивача не відповідає вимогам закону.

У справах за позовами «самостійних» прокурорів

Визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними та скасування їх державної реєстрації

Постанова від 20 червня 2018 року Справа № 697/2751/14-ц Провадження №

14-85цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75042940

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється

тривалістю у три роки.

При цьому відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності

починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про

порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила

про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено

вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 4 ч. 1 цієї статті в

редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року (на час виникнення спірних

правовідносин), зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про

визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади

Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким

порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не

поширюється.

Відповідно до п. 5 розд. ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №

4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15

січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання

незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної

Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його

право власності або інше речове право.

Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання

відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх

скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку

покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від

інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку

позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних

органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

З огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень

положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються на позови

прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист

права державної власності або іншого речового права держави, порушеного

незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної

позовної давності, а на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної

давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів

владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх

прав і законних інтересів.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна

давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої

порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду

з позовом в інтересах іншої особи — носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої

порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою

уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного

й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про

порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» та частиною другою статті 45

ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів

громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом,

звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його

позовом тощо.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві

самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та

обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений

державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо

звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі

прокурор набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК України).

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права,

свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України.

Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які

відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб

або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов’язки

особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Прокурор, який бере участь у справі, має обов’язки і користується правами

сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної

інстанції, правильно вказавши про те, що положення ст. 268 ЦК України на

дані правовідносини не поширюється, безпідставно зазначив про відсутність у

справі клопотання прокурора про поновлення строку на оскарження

розпоряджень Канівської РДА від 27 березня 2007 року та від 11 квітня 2007

року. Указана заява прокуратури наявна у матеріалах справи.

При цьому, вирішуючи питання щодо дотримання строків звернення до суду за

захистом своїх прав, апеляційному суду належало встановити коли прокурор

дізнався чи міг дізнатися про порушення права держави на спірні земельні

ділянки, натомість суд зосередився на тому, що вказав про відсутність доказів,

які б засвідчили поважність причин пропуску строків позовної давності.

Такої ж позиції дотримувався і Вищий спеціалізований суд України з розгляду

цивільних і кримінальних справ.

Разом з тим, всупереч вимогам ч. 1 ст. 261 ЦК України суди належним чином не

з’ясували, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з

позовом в інтересах держави.

Доводи прокурора та висновки суду першої інстанції про те, що таке право

виникло після проведеної у квітня 2014 року прокурорської перевірки,

вищестоящими судами спростовані не були.

Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих

самих норм матеріального права, а саме ст. ст. 257, 261, 267 ЦК України, в тій

частині, що стосується визначення початку перебігу строку позовної давності і,

яка має визначатися у даній справі не з дати ухвалення рішень, які

оскаржуються, а від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про

порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Вказане потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних

правовідносинах.

Ураховуючи те, що апеляційний суд не встановив всіх обставин справи, від

яких залежить її правильне вирішення, не з’ясував та не перевірив, з якого

моменту прокурор довідався або міг довідатися про порушення державних

інтересів, ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій

підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду

апеляційної інстанції.

Позовна давність у справах щодо незаконної передачі земель водного фонду

Визнання розпорядження та державних актів на право приватної власності на земельні ділянки недійсними та їх скасування

Постанова від 22 травня 2018 року Справа № 469/1203/15-ц Провадження №

14-95цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75004159

Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого

особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права

або інтересу.

Отже, позовна давність — це строк, протягом якого особа може реалізувати

належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного

цивільного права чи інтересу шляхом пред’явлення в належному порядку нею

чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК

України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є

підставою для відмови в позові (ст. 267 ЦК України).

Визначення моменту початку відліку позовної давності міститься у ст. 261 ЦК

України.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, за загальним правилом, перебіг позовної

давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про

порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна

давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої

порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду

з позовом в інтересах іншої особи-носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої

порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою

уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного

й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про

порушення її права або про особу, яка його порушила.

Статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» та ч. 2 ст. 45 ЦПК України

передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина

або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до

суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві

самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та

обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений

державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо

звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі він

набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК України).

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права,

свободи та інтереси інших осіб, визначені ст. 46 ЦПК України.

Згідно із ч. 1 ст. 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до ст. 45

цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи

суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов’язки особи, в інтересах

якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Прокурор, який бере участь у справі, має обов’язки і користується правами

сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що

положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на

звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної

позовної давності, і на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної

давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів

владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і

законних інтересів.

Висновки суду першої інстанції, з якими погодився касаційний суд, що перебіг

строку позовної давності починається з часу, коли Березанська РДА здійснила

незаконну передачу земель, а не з часу, коли особа, право якої порушено, або

прокурор, який звертається за захистом порушеного права, дізналися про таке

порушення, — є помилковим.

Разом із тим слід зазначити, що незаконне заволодіння землями водного

фонду приватними особами є неможливим, бо їх розташування свідчить про

неможливість виникнення приватного власника (а отже, і володільця).

Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх,

об’єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок,

проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки

перебувають у межах прибережної захисної смуги, що ставить їх, відповідачів,

добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під

обґрунтований сумнів.

Крім того, судді Великої Палати Верховного Суду звертають увагу, що суди

можуть розглядати справу за позовними вимогами, які відповідають

належному способу захисту, здійснення якого матиме наслідком реальне

відновлення порушеного права власності держави України на землі

прибережної захисної смуги.

Позовна давність у спорах про визнання недійсними актів омс / держорганів, пов’язаних з розпорядженням земельними ділянками

Визнання недійсним рішення районної ради яким прийнято до комунальної власності приміщення гаражів, що розміщуються на землях історико-культурного призначення, що належать до охоронної зони площею (на старовинному єврейському кладовищі)

Постанова від 26 червня 2018 року Справа № 914/582/17 Провадження № 12-

121гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75265992

Відповідно до приписів статті 261 ЦК України перебіг позовної давності

починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про

порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Судами установлено, що про прийняття Жидачівською районною радою

Львівської області оскаржуваного рішення від 10 квітня 2003 року позивачу

стало відомо з довідки Жидачівської районної ради від 31 січня 2017 року №

29.

Доказів, які б свідчили про протилежне, відповідачем не надано та судами не

встановлено, а відтак суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку

про те, що позов подано позивачем без пропуску позовної давності. Оскарження реєстрації прав та обтяжень

Визнання недійсним та скасування рішення Сільради у частині затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства; скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію земельної ділянки, витребування земельної ділянки (спірна земельну ділянка належить до земель лісогосподарського призначення, одна з вимог – витребування /ст. 388 ЦК/)

Постанова від 30 травня 2018 року Справа № 368/1158/16-ц Провадження № 14-140цс18 Оскарження реєстрації прав та обтяжень

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74506124 Оскарження реєстрації прав та обтяжень

Суди першої та апеляційної інстанцій, з’ясувавши, що право розпорядження

спірною земельною ділянкою державної власності було прийняте Сільрадою з

перевищенням повноважень, жодних дій щодо розпорядження цією

земельною ділянкою відповідним органом виконавчої влади не вчинялося,

тобто спірна земельна ділянка вибула з володіння власника — держави — поза

його волею, правильно застосувавши норми матеріального права, дійшли

обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування

азначеної земельної ділянки від добросовісного набувача — ОСОБА_3 в порядку

статті 388 ЦК України. Оскарження реєстрації прав та обтяжень

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності

починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про

порушення свого права або про особу, яка його порушила. Оскарження реєстрації прав та обтяжень

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з

моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто

можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскарження реєстрації прав та обтяжень

Суди також установили, що землекористувач спірної земельної ділянки — ДП

«Ржищівський лісгосп» дізналося про порушення свого права, тобто про

наявність розбіжностей у площах лісового фонду на території Сільради, лише у

грудні 2014 року (після проведення відповідної звірки) (т. 1, а. с. 44, 45), що в

розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу

строку позовної давності. Оскарження реєстрації прав та обтяжень

Про встановлення факту проживання чоловіка і жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу

Про встановлення факту проживання чоловіка і жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу Реальна допомога у кримінальній цивільній справі 0679331668 0668243914

Про встановлення факту проживання чоловіка і жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу

Про встановлення факту проживання чоловіка і жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу

Про встановлення факту проживання чоловіка і жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу

Сімейне законодавство, а саме частини 1 та 2 статті 21 Сімейного кодексу

України чітко визначає, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка,

зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для

виникнення у них прав та обов’язків подружжя.

Водночас відповідно до ч. 1 ст. 74 СК України у разі якщо жінка та чоловік

проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-

якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання,

належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено

письмовим договором між ними.

Про ознаки проживання однією сім’єю висловився і Конституційний Суд

України у своєму рішенні від 3.06.99 №5-рп/99, в якому зазначив, що до

членів сім’ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне

господарство.

Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають

у безпосередніх родинних зв’язках.

Обов»язкова умова

Обов’язковою умовою для визнання їх членами сім’ї є факт спільного

проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат,

купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання

житла, його ремонт і т.п.

У даному випадку чоловік із жінкою проживали разом на протязі трьох років, у

подальшому зареєстрували шлюб та через деякий час розлучились.

У період проживання без реєстрації шлюбу ними за кредитні кошти були

придбано квартиру.

Проте, жінка без згоди чоловіка вирішила застосувати «схему» та позбавити

чоловіка вказаної квартири попередньо подарувавши її.

У подальшому обдарована особа продала цю квартиру особі, яка є подругою

відповідачки.

У зв’язку із цим чоловік звернувся до суду із позовною заявою про

встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу,

визнання договору дарування недійсним, витребування майна з незаконного

чужого володіння, поділ майна подружжя та визнання права власності на

частину майна.

Обгрунтування факту проживання однією сім»єю

В обґрунтування факту проживання однією сім’єю позивач послався на те, що

кредит за договором сплачували разом, оскільки був спільний сімейний

бюджет та вони вважали себе повноцінною сім’єю.

Окрім цього:

  • позивач користувався послугами автостоянки в період

проживання разом як без реєстрації шлюбу та і після його реєстрації біля

спірної квартири;

  • позивач надавав ввідповідачу довіреності починаючи з 2006 року, за якими остання представляла його інтереси як фізичної особи-підприємця, у тому числі з правом відкривати та закривати рахунки в усіх банківських установах, одержувати з рахунків кошти в будь-якій сумі, поповнювати рахунки, робити платежі, розписуватися за неї;
  • сторонами було набуто у власність в один день двох суміжних земельних ділянок;
  • позивач за зобов’язаннями кредитного договору виступив поручителем;
  • сторони здійснювали неодноразові поїздки до батьків, спільно відпочивали в Криму, їздили до спільних друзів.

Позовні вимоги залишено без задоволення

Судом першої інстанції вказані позовні вимоги залишено без задоволення у

зв’язку із недоведеністю факту проживання позивача та відповідача однією

сім’єю.

В свою чергу апеляційний суд зазначене рішення скасував та постановив своє

рішення, яким позовні вимоги задовольнив.

Переглядаючи рішення суду апеляційної інстанції касаційний суд зазначив, що

положення ст.74 СК України поширюється на правовідносини між чоловіком і

жінкою, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, і для визнання

майна, придбаного під час фактичних шлюбних відносин, спільною сумісною

власністю необхідні докази:

  1. ведення спільного господарства,
  2. наявності в сторін спільного бюджету,
  3. проведення спільних витрат,
  4. придбання іншого майна в інтересах сім’ї.

Водночас користування послугами автостоянки, надання довіреностей

позивачу на право представляти інтереси як фізичної особи — підприємця, у

тому числі з правом відкривати та закривати рахунки в усіх банківських

установах, одержувати з рахунків кошти в будь-якій сумі, поповнювати

рахунки, робити платежі, розписуватися за неї, спільні поїздки не є підставами

для визначення майна сумісним.

При цьому посилання позивача на періодичне спільне проживання не є

достатнім для визнання факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки

без шлюбу в розумінні ст.74 СК без наявності інших ознак сім’ї, враховуючи те,

що позивач у документах вказував як своє місце реєстрації, а також постійного

проживання інше місто. Крім того, позивач не надав допустимих доказів

придбання спірного майна внаслідок спільної праці та проживання однією

сім’єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого

було придбано спірну квартиру.

Касаційну скаргу залишено без задоволення

Ураховуючи вказане касаційну скаргу залишено без задоволення.

Постанова Верховного Суду

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

25 січня 2018 року м.Київ №337-5266/15-ц

Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — ЧЕРВИНСЬКОЇ М. Є.,
суддів: АНТОНЕНКО Н.О., КОРОТУНА В.М. (суддя-доповідач), КРАТА В.І., КУРИЛО В.П. —

розглянув у порядку спрощеного позовного

провадження касаційні скарги Особи 7 та Особи 5 на рішення Апеляційного

суду Запорізької області від 6.09.2016,

ВСТАНОВИВ:

Про встановлення факту проживання чоловіка і жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу

Відповідно до пп.4 п.1 розд.XIII «Перехідних положень» ЦПК (у редакції

закону №2147-VIII від 3.10.2017) касаційні скарги (подання) на судові рішення

в цивільних справах, які подані й розгляд яких не закінчено до набрання

чинності цією редакцією кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду

та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності

цією редакцією кодексу.

У квітні 2015 року Особа 3 звернувся до суду з позовом до Особи 5, Особи 6,

Особи 7, третя особа — приватний нотаріус Запорізького міського

нотаріального округу Буцикіна Л.О., про встановлення факту проживання

чоловіка та жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу, визнання договору

дарування недійсним, витребування майна з незаконного чужого володіння,

поділ майна подружжя та визнання права власності на частину майна.

Позовна заява мотивована тим, що 1.09.2006 Особа 3та Особа 5 почали

проживати разом в орендованій квартирі за Адресою 1. У період з 1.09.2006 до

26.02.2009 вони проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу. 26.02.2009

Плодородненською сільською радою Михайлівського району Запорізької

області між сторонами було зареєстровано шлюб, який розірвано рішенням

Хортицького районного суду м.Запоріжжя 9.04.2015.

Зазначав, що під час проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу було

нажито майно, він уважав, що воно належить їм на праві спільної сумісної

власності, а саме — двокімнатна квартира за Адресою 1. Квартира придбана за

сумісні гроші, а саме — за кредитні кошти. 27.08.2007 було укладено

кредитний договір між акціонерним комерційним банком «УкрСиббанк» та

Особою 5, за зобов’язаннями якого Особа 3 виступив поручителем, згідно з

договором поруки.

Стверджував, що кредит за договором сплачували разом, оскільки був спільний

сімейний бюджет та вони вважали себе повноцінною сім’єю. Після розірвання

шлюбу між колишнім подружжям виник спір щодо поділу майна, набутого під

час проживання однією сім’єю.

Про встановлення факту проживання чоловіка і жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу

Позивачеві стало відомо, що Особа 5 без його на те згоди, шляхом укладення

договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького

міського нотаріального округу. 15.04.2015 подарувала спірну квартиру Особі 6.

Зазначену квартиру остання вже через місяць, 15.05.2015, продала Особі 7, яка

є подругою Особи 5.

Вважав, що квартира належить йому та Особі 5 на праві спільної сумісної

власності як майно, набуте за час спільного проживання однією сім’єю

чоловіка й жінки без реєстрації шлюбу.

Враховуючи вищевикладене, позивач просив суд:

установити факт проживання Особи 3 з Особою 5однією сім’єю без реєстрації

шлюбу в період з 1.09.2006 до 26.02.2009;

визнати недійсним договір дарування квартири за Адресою 1, житловою

площею 28,1 м2 та загальною площею 50,6 м2, укладений 15.04.2015 між

Особою 5та Особою 6, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького

міського нотаріального округу;

у порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю, набутою Особою 3

та Особою 5 за час спільного проживання однією сім’єю без перебування в

шлюбі, визнати за Особою 3 право приватної власності на 1/2 частини

квартири за Адресою 1, загальною площею 50,6 м2 та житловою площею 28,1

м2;

в порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю, набутою Особою 3

та Особою 5 за час проживання однією сім’єю без перебування в шлюбі,

визнати за Особою 5 право приватної власності на 1/2 частини квартири за

Адресою 1 загальною площею 50,6 м2 та житловою площею 28,1 м2;

стягнути з Особи 5 на користь Особи 3 понесені судові витрати;

витребувати нерухоме майно — квартиру за Адресою 1 — з незаконного чужого

володіння в Особи 12 на користь Особи 3 та Особи 5.

Рішенням Хортицького районного суду м.Запоріжжя від 1.06.2016 в

задоволенні позову Особи 3 відмовлено.

Про встановлення факту проживання чоловіка і жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу

Відмовляючи в задоволенні позов-них вимог, суд першої інстанції своє

рішення мотивував недоведеністю факту проживання однією сім’єю Особи 3 з

Особою 5 на час придбання спірного майна.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 6.09.2016 рішення

Хортицького районного суду м.Запоріжжя від 1.06.2016 скасовано та ухвалено

нове, яким позов Особи 3 задоволено частково. Встановлено факт проживання

Особи 3 з Особою 5однією сім’єю без реєстрації шлюбу в період з 1.09.2006 до

25.02.2009. Визнано недійсним договір дарування квартири за Адресою 1,

житловою площею 28,1 м2 та загальною площею 50,6 м2, укладений 15.04.2015

між Особою 5 та Особою 6, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького

міського нотаріального округу. У порядку поділу майна, що є спільною

сумісною власністю, набутою Особою 3 та Особою 5 за час проживання однією

сім’єю, визнано за Особою 3 та Особою 5 право приватної власності за кожним

по 1/2 частини квартири за Адресою 1 загальною площею 50,6 м2 та житловою

площею 28,1 м2. Витребувано нерухоме май-но — 1/2 частки квартири за

Адресою 1 з володіння Особи 12 на користь Особи 3. Вирішено питання про

розподіл судових витрат. У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.

Ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог,

апеляційний суд, установивши факт проживання Особи 3 й Особи 5 однією

сім’єю без перебування в шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі з

вересня 2006 року до 25.02.2009, в результаті якого було укладення шлюбу

26.02.2009, вважав, що спірна квартира, придбана ними за час спільного

проживання за спільні кошти, є їх спільною сумісною власністю. При цьому суд

уважав, що укладений 15.04.2015 між Особою 5 та Особою 6договір дарування

цієї квартири підлягає визнанню недійсним на підставі ст.215 ЦК та з огляду на

те, що в подальшому 15.05.2015 між Особою 14 та Особою 7було укладено

договір купівлі-продажу, спірна квартира на підставі ст.388 ЦК підлягає

витребуванню з незаконного володіння.

Про встановлення факту проживання чоловіка і жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу

14.09.2016 Особа 5 подала до Вищого спеціалізованого суду з розгляду

цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на

неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення

норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної

інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що немає жодних підстав уважати, що

спірне майно було придбано за спільні кошти Особи 3 та Особи 5. Зазначала,

що спірна квартира була придбана за кредитні кошти, які були повністю

погашені за її особисті кошти. Вважала, що немає також підстав для

встановлення факту проживання однією сім’єю в період з 1.09.2006 до

26.02.2009, оскільки позивачем такий факт не доведений та не надано жодного

доказу спільного проживання як подружжя. Навпаки, у цей період вона

проживала з Особою 15 у його квартирі та в подальшому сподівалась укласти

шлюб.

23.09.2016 Особа 7 подала до ВСС касаційну скаргу, в якій, посилаючись на

неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення

норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної

інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач не мав жодного відношення до

купівлі спірної квартири та погашення кредиту, а його кошти не були тим

джерелом, з яким СК пов’язує отримання майном режиму спільної власності.

Крім того, вважала, що суд безпідставно встановив факт проживання однією

сім’єю без реєстрації шлюбу Особи 5 та Особи 3 й ведення спільного

господарства та спільного бюджету.

Про встановлення факту проживання чоловіка і жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу

Відповідно до ст.388 ЦПК судом касаційної інстанції у цивільних справах є

Верховний Суд.

3.01.2018 справа передана до Верховного Суду.

Згідно із ч.3 ст.3 ЦПК провадження в цивільних справах здійснюється

відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій,

розгляду й вирішення справи.

Згідно з положенням ч.2 ст.389 ЦПК підставами касаційного оскарження є

неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення

норм процесуального права.

Касаційні скарги підлягають задоволенню з таких підстав.

Встановлено, що Особа 5 перебувала в зареєстрованому шлюбі з Особою 16 з

27.08.88 до 1.06.98.

Особа 3 перебував у зареєстрованому шлюбі з 14.06.86 до 23.08.2006.

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 14.05.97 №503, Особа 17

(брат колишнього чоловіка Особи 5 — Особа 16) придбав квартиру за Адресою

1.

Особа 5 з 1.07.97, а Особа 3 з 6.12.2007 зареєстровані у квартирі за Адресою 1.

27.08.2007 між АКБ «УкрСиббанк» та Особою 5укладено договір про надання

споживчого кредиту в іноземній валюті в сумі $41000. Згідно з п.1.4 вказаного

договору цільове призначення кредиту — на придбання двокімнатної квартири

за Адресою 1. Відповідно до п.2.1 вказана квартира передана банку в заставу.

27.08.2007 між АКБ «УкрСиббанк» та Особою 3 було укладено договір поруки,

за яким останній виступив поручителем перед АКБ «УкрСиббанк» за належне

виконання Особою 5 умов указаного кредитного договору.

У цей же день 27.08.2007 відповідно до нотаріального посвідчення договору

купівлі-продажу квартири Особа 17 продав Особі 5 квартиру за Адресою 1.

26.02.2009 Плодородненською сільською радою Михайлівського району

Запорізької області між Особою 5 та Особою 3 було зареєстровано шлюб.

Відповідно до копії листа ПАТ «УкрСиббанк» від 15.04.2015, довідки від

16.11.2015 №20158-3-242, договір про надання споживчого кредиту від

27.08.2007 та договір іпотеки від 27.08.2007 на квартиру за Адресою 1,

укладений з Особою 5, припинили свою дію внаслідок повернення кредитних

коштів.

15.04.2015 укладено договір дарування між Особою 5

та Особою 6, за яким остання отримала в дар квартиру за Адресою 1,

посвідчений приватним нотаріусом.

15.05.2015 відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу

квартиру за Адресою 1Особа 6 продала Особі 7.

Рішенням Хортицького районного суду м.Запоріжжя 9.04.2015 шлюб між

Особою 5 та Особою 3 розірвано. Рішення набрало законної сили 16.06.2015.

За приписами ч.2 ст.3 СК, сім’ю складають особи, які спільно проживають,

пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Пунктом 6 рішення Конституційного Суду від 3.06.99 №5-рп/99 установлено,

що до членів сім’ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть

спільне господарство.

Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають

у безпосередніх родинних зв’язках. Обов’язковою умовою для визнання їх

членами сім’ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства,

наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у

витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.

Згідно із чч.1, 2 ст.21 СК шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка,

зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для

виникнення в них прав та обов’язків подружжя. Відповідно до ч.1 ст.36 цього

кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов’язків подружжя.

Відповідно ч.3 ст.10 ЦПК (у редакції на час розгляду справи) кожна сторона

повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх

вимог або заперечень. Згідно з вимогами стст.57—60 ЦПК (в редакції на час

розгляду справи) засобами доказування в цивільній справі є пояснення сторін і

третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази й висновки

експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для

справи. Обставини, які, за законом, повинні бути підтверджені певними

засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами

доказування. Кожна сторона має довести ті обставини, на які посилається, як

на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на

припущеннях.

Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив із того, що сторони

проживали однією сім’єю без перебування в шлюбі між собою або в будь-якому

іншому шлюбі з вересня 2006 року до 25.02.2009 та вважав, що спірна

квартира є їх спільною сумісною власністю, оскільки: позивач користувався

послугами автостоянки в період з 1.11.2006 до 6.07.2015 біля спірної квартири;

Особа 5надавала відповідачу довіреності починаючи з 2006 року, за якими

остання уповноважувала Особу 3представляти інтереси як фізичної особи —

підприємця, у тому числі з правом відкривати та закривати рахунки в усіх

банківських установах, одержувати з рахунків кошти в будь-якій сумі,

поповнювати рахунки, робити платежі, розписуватися за неї; сторонами було

набуто у власність від Малокатеринівської сільської ради в один день,

19.07.2007, двох суміжних земельних ділянок в смт Малокатеринівка на вул.

Щасливій; позивач за зобов’язаннями кредитного договору, укладеного між

банком та Особою 5, виступив поручителем; сторони здійснювали

неодноразові поїздки до батьків Особи 5 та спільно відпочивали в Криму,

їздили до матері Особи 3, до спільних друзів.

Згідно зі ст.74 СК, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не

перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте

ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної

власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На

майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які

не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі,

поширюються положення гл.8 цього кодексу.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що ст.74 СК поширюється на

правовідносини між чоловіком і жінкою, які проживають у фактичних

шлюбних відносинах, і для визнання майна, придбаного під час фактичних

шлюбних відносин, спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення

спільного господарства, наявності в сторін спільного бюджету, проведення

спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім’ї.

Отже, користування послугами автостоянки, надання довіреностей позивачу на

право представляти інтереси Особи 5 як фізичної особи — підприємця, у тому

числі з правом відкривати та закривати рахунки в усіх банківських установах,

одержувати з рахунків кошти в будь-якій сумі, поповнювати рахунки, робити

платежі, розписуватися за неї, спільні поїздки не є підставами для визначення

майна сумісним, а тому апеляційний суд дійшов помилкового висновку щодо

наявності підстав для задоволення позову.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов

обґрунтованого висновку про те, що посилання позивача на періодичне спільне

проживання не є достатнім для визнання факту проживання однією сім’єю

чоловіка та жінки без шлюбу в розумінні ст.74 СК без наявності інших ознак

сім’ї, враховуючи те, що судом встановлено: у період 2007—2009 років позивач

у документах вказував як своє місце реєстрації, а також постійного проживання

м.Токмак. Крім того, позивач не надав допустимих доказів придбання спірного

майна внаслідок спільної праці та проживання однією сім’єю як чоловіка та

дружини без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірну

квартиру.

Оскільки під час дослідження доказів і встановлення фактів у справі суд першої

інстанції не порушив норм процесуального права, правильно застосовані

норми матеріального закону, рішення суду є законним та обґрунтованим.

Установивши, що апеляційним судом скасовано рішення, яке відповідає

закону, суд касаційної інстанції скасовує рішення суду апеляційної інстанції та

залишає в силі рішення суду першої інстанції відповідно до ст.413 ЦПК.

Керуючись стст.389, 413, 416 ЦПК, Верховний Суд у складі колегії суддів другої

судової палати КЦС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Особи 7 та Особи 5 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Запорізької області від 6.09.2016 скасувати та

залишити в силі рішення Хортицького районного суду м.Запоріжжя від

1.06.2016.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її

прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасоване рішення

суду апеляційної інстанції втрачає законну силу та в подальшому виконанню

не підлягає.

Судді

Проведення негласних слідчих (розшукових) дій

Проведення негласних слідчих (розшукових) дій Реальна допомога у кримінальній цивільній справі: суд, досудове слідство, Харків область 0679331668 0668243914

Особливості проведення негласних слідчих (розшукових) дій під час досудового розслідування

Проведення негласних слідчих (розшукових) дій

Проведення негласних слідчих (розшукових) дій

Темою даного дослідження є проведення негласних слідчих (розшукових) дій

під час розслідування кримінальних проваджень та використання їх

результатів, як доказів в кримінальному провадженні.

Тема проведення негласних слідчих (розшукових) дій є досить складна, проте

на сьогоднішній день в зв’язку із оголошеною в державі боротьбою з

корупцією, є надзвичайно актуальною.

Але негласні слідчі (розшукові) дії проводяться не лише в корупційних

справах.

Вони застосовуються і при розслідуванні інших видів кримінальних правопорушень.

Проведення негласних слідчих (розшукових) дій в першу чергу застосовується

під час досудового розслідування кримінальних правопорушень, передбачених

статтями 307, 368, 369 КК України.

Проведення негласних слідчих (розшукових) дій в кримінальному

провадженні регулюється такими нормативними актами.

По-перше, таким нормативним актом є безумовно Кримінальний

процесуальний кодекс України.

В зв’язку із специфікою таких слідчих дій, в Кримінальному процесуальному

кодексі України їм присвячена окрема глава під номером 21.

Разом із тим, порядок проведення негласних слідчих (розшукових) дій

регламентований не лише главою 21.

Згідно ч.1 ст. 252 КПК України, фіксація ходу і результатів негласних слідчих

(розшукових) дій повинна відповідати загальним правилам фіксації

кримінального провадження, передбаченого цим Кодексом.

Фіксування кримінального провадження

Таким чином, на негласні слідчі (розшукові) дії поширюється також і

положення глави 5 Кримінального процесуального кодексу України –

Фіксування кримінального провадження. Процесуальні рішення.

Про даний факт співробітники правоохоронних органів досить часто забувають

і порушують закон в цій частині.

Крім того, на негласні слідчі (розшукові) дії поширюються положення глави 40

Кримінального процесуального кодексу України – Кримінальне провадження,

яке містить відомості, що становлять державну таємницю.

В своїй більшості співробітники правоохоронних органів України ігнорують

положення глави 40 КПК України під час проведення негласних слідчих

(розшукових) дій.

Закон України «Про державну таємницю».

Другим нормативним актом, який регулює порядок проведення негласних

слідчих (розшукових) дій в кримінальному провадженні є Закон України «Про

державну таємницю».

Так, ч.8 ст. 11 вказаного Закону встановлено, що рішення про віднесення

інформації до державної таємниці, приймається державним експертом з

питань таємниць.

Такі рішення підлягають реєстрації Службою безпеки України та є підставою

для формування зводу відомостей, що становлять державну таємницю.

Відповідно до ч.1 ст. 12 Закону України «Про державну таємницю», звід

відомостей, що становлять державну таємницю, формує Служба безпеки

України на підставі рішень державних експертів з питань таємниць.

Звід відомостей, що становлять державну таємницю, затверджений Наказом

голови Служби безпеки України №440 від 12.08.2005 року є невід’ємною

частиною Закону України «Про державну таємницю», оскільки саме в цьому

Законі наявне посилання на нормативний акт, в якому встановлено які саме

відомості віднесені до державної таємниці.

Співробітники правоохоронних органів України систематично порушують

положення Закону України «Про державну таємницю» під час проведення

негласних слідчих (розшукових) дій в кримінальних провадженнях, про що

мова піде нижче.

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність»

Третім нормативним актом, який регулює порядок проведення негласних

слідчих розшукових дій в кримінальному провадженні є Закон України «Про

оперативно-розшукову діяльність», статтею 8 якого встановлені права

оперативних підрозділів на участь в негласних слідчих (розшукових) діях.

Також, даним законом встановлюється, які саме підрозділи правоохоронних

органів відносяться до оперативних підрозділів, які здійснюють оперативно-

розшукову діяльність (стаття 5 Закону).

Про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій

Окремим документом, який регламентує порядок проведення НСРД є

ІНСТРУКЦІЯ про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій

та використання їх результатів у кримінальному провадженні, затверджена

спільним наказом Генерального прокурора України, міністра Внутрішніх справ

України, головою Служби безпеки України, головою Адміністрації державної

прикордонної служби України, міністром Фінансів України, міністром юстиції

України 16.11.2012 року №114/1042/516/1199/936/1687/5.

В цій Інструкції керівництво низки правоохоронних органів для своїх

підлеглих розробили порядок проведення НСРД.

Разом із тим, дана Інструкція, відповідно до ч.2 ст. 1 КПК України не є

частиною Кримінального процесуального законодавства України і відповідно

не може бути використана прокурором для доведення допустимості доказів в

суді.

Разом із тим, дана інструкція може бути використана захисником в

кримінальному провадженні для доведення протиправної поведінки

співробітника правоохоронного органу під час проведення негласних слідчих

(розшукових) дій, який допускає порушення інструкцій свого керівництва.

Про систематичне порушення співробітниками правоохоронних органів

Твердження про систематичне порушення співробітниками правоохоронних

органів положень Кримінального процесуального кодексу України, положень

Закону України «Про державну таємницю» та Закону України «Про

оперативно-розшукову діяльність ґрунтується на аналізі наступних положень

законодавства України.

Відповідно до ч.1 ст. 1 Кримінального процесуального кодексу України,

порядок кримінального провадження на території України визначається лише

кримінальним процесуальним законодавством України.

Відповідно до ч.2 ст. 1 КПК України, кримінальне процесуальне законодавство

України складається з відповідних положень Конституції України,

міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою

України, цього Кодексу та інших законів України.

Таким чином, законодавець визначив, що кримінальне процесуальне

законодавство України складається не лише з Кримінального процесуального

кодексу України, але й з інших законів України та міжнародних договорів.

Разом із тим, до кримінального процесуального законодавства, законодавець

не відносить відомчі накази, інструкції, листи та інше.

Відповідно до ч.1 ст. 9 КПК України, під час кримінального провадження суд,

слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий,

інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно

додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних

договорів, вимог інших актів законодавства.

Отже, суворе додержання положень КПК України під час здійснення

процесуальних дій в кримінальному провадженні є прямим обов’язком

керівника органу досудового розслідування, слідчого, прокурора, оперативного

співробітника під час вчинення процесуальних дій в кримінальному

провадженні.

Не додержання, чи додержання не в повному обсязі положень КПК України

Законом не допускається не додержання, чи додержання не в повному обсязі

положень кримінального процесуального законодавства України

співробітником правоохоронного органу.

Дана обставина є надзвичайно важливою для подальшого вирішення судом

питання щодо допустимості отриманих в кримінальному провадженні доказів.

Твердження про те, що докази, отримані внаслідок порушень положень КПК

України під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, не можуть

використовуватися при прийнятті процесуальних рішень судом, ґрунтуються

на аналізі наступних положень КПК України.

Відповідно до ч.1 ст. 84 КПК України, доказами в кримінальному провадженні

є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі

яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи

відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального

провадження та підлягають доказуванню.

Тобто, відповідно до ч. 1 ст. 84 КПК України, фактичні дані, які отримані не в

порядку передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України,

доказами в кримінальному провадженні в принципі бути не можуть.

Відповідно до ч.1 ст. 86 КПК України, доказ визнається допустимим, якщо він

отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

Таким чином, положеннями ч.1 ст. 84 та ч.1 ст. 86 КПК України встановлено,

що доказ є доказом і може бути визнаний допустимим, лише в тому випадку,

коли він отриманий виключно в порядку, передбаченому положеннями

Кримінального процесуального кодексу України.

В інших випадках, доказ не може бути визнаний доказом та не може бути

визнаний допустимим.

Відповідно ж до ч.2 ст. 86 КПК України, недопустимий доказ не може бути

використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може

посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Таким чином, судам необхідно звертати особливу увагу на порядок отримання

доказів слідчим та прокурором під час досудового розслідування та ретельно

з’ясовувати, чи в порядку, передбаченому положеннями КПК України,

отриманий той чи інший доказ в кримінальному провадженні.

Це ж правило безумовно повинно застосовуватися і до доказів, які отримані під

час проведення негласних слідчих (розшукових) дій.

Типові помилки слідчих, прокурорів та оперативних працівників під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій

Типовою помилкою слідчих та працівників оперативних підрозділів під час

проведення негласних слідчих (розшукових) дій є не лише методи їх

проведення, а й оформлення отриманих внаслідок НСРД даних у відповідних

протоколах.

Саме на оформлення протоколів про хід і результати негласних слідчих

(розшукових) дій судам необхідно звертати особливу увагу.

Відповідно до ч.1 ст. 252 КПК України, фіксація ходу і результатів негласних

слідчих (розшукових) дій повинна відповідати загальним правилам фіксації

кримінального провадження, передбаченим цим Кодексом.

За результатами проведення негласної слідчої (розшукової) дії складається

протокол, до якого в разі необхідності долучаються додатки.

Таким чином, частина 1 ст. 252 КПК України відсилає нас до глави 5 КПК

України – ФІКСУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ.

Відповідно до ч.1 ст. 104 КПК України, у випадках, передбачених цим

Кодексом, хід і результатипроведення процесуальної дії фіксуються в

протоколі.

Отже, відповідно до ч.1 ст. 252 та ч.1 ст. 104 КПК України, за результатами

проведення негласних слідчих (розшукових) дій, обов’язково складається

протокол про хід та результати даної процесуальної дії.

Підкреслюю, що в протоколі НСРД повинно бути зафіксовано хід даної

процесуальної дії.

Разом із тим, системною помилкою правоохоронних органів є складання

протоколу про результати негласної слідчої (розшукової) дії і не фіксування в

протоколі НСРД ходу даної процесуальної дії.

Тобто, співробітники правоохоронних органів системно не відображають весь

перебіг даної процесуальної дії, обмежившись відображенням лише отриманих

під час негласної слідчої (розшукової) дії результатів.

Приклади помилок

Наприклад, під час проведення такої негласної слідчої (розшукової) дії, як

контроль за вчиненням злочину, слідчі та оперативні співробітники:

  • по — перше,не вказують, дату та час, коли особа, яка залучена до конфіденційного співробітництва прибула в приміщення відповідного оперативного підрозділу для участі в НСРД – контроль за вчиненням злочину;
  • по — друге, не вказують хто конкретно з оперативних працівників чи залучених спеціалістів встановлював на дану особу спеціальне аудіо- відеоспостережне обладнання;
  • трєте, не вказують яке конкретно обладнання для аудіо- відеоспостереження було встановлено на дану особу (не зазначають назву та технічні характеристики даного обладнання);
  • четветре, не зазначають час, коли ця особа вийшла з приміщення оперативного підрозділу та маршрут її пересування для зустрічі з особою, відносно якої проводиться НСРД – контроль за вчиненням злочину;
  • п»яте, не зазначається маршрут повернення даної особи після проведення НСРД контроль за вчиненням злочину до оперативного підрозділу;
  • не вказується співробітник оперативного підрозділу, який безпосередньо знімав обладнання для відеоспостереження з особи, залученої до конфіденційного співробітництва;
  • не вказуються присутні при цих діях особи.

Протокол про проведення негласної слідчої (розшукової дії

Разом із тим, відповідно до ч.1 ст. 252, ч.1 ст. 104 КПК України, в протоколі про

проведення негласної слідчої (розшукової) дії всі обставини про хід негласної

слідчої (розшукової) дії мають бути зафіксовані.

Таким чином, на стадії дослідження протоколу негласної слідчої (розшукової)

дії, як доказу в кримінальному провадженні, суд має право вирішувати

питання щодо недопустимості цього доказу, оскільки даний доказ отриманий

не в порядку передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України.

Адже положення ч.1 ст. 252 та ч.1 ст. 104 КПК України вимагають, аби в

протоколі був зафіксований і хід, і результати негласної слідчої (розшукової)

дії.

Також суду слід звертати особливу увагу на ту обставину, хто саме склав

протокол проведення негласної слідчої (розшукової) дії та на дату складення

даного протоколу.

Відповідно до ч.1 ст. 106 КПК України, протокол під час досудового

розслідування складається слідчим або прокурором, які проводять відповідну

процесуальну дію, під час її проведення або безпосередньо після її закінчення.

Отже, протокол про хід і результати НСРД, оскільки він є негласною слідчою

дією, а відповідно не може бути складений під час цієї дії, повинен бути

складеним безпосередньо після закінчення даної процесуальної дії.

Даний протокол не може бути складений наступного дня, через тиждень або

рік після закінчення конкретної негласної слідчої (розшукової) дії.

Він має бути складений безпосередньо після закінчення процесуальної дії і

саме тією посадовою особою, яка провела цю негласну слідчу (розшукову) дію.

Якщо ж протокол складений через тривалий час після закінчення

процесуальної дії або не тією особою, яка безпосередньо проводила негласну

слідчу (розшукову) дію, суд має право визнати даний доказ недопустимим,

оскільки він отриманий не в порядку, передбаченому Кримінальним

процесуальним кодексом України.

Відповідно до ч.2 ст. 106 КПК України, до складу слідчої (розшукової) дії

входять також дії щодо належного упакування речей і документів та інші дії,

що мають значення для перевірки результатів процесуальної дії.

Таким чином, якщо внаслідок проведення будь-якої негласної слідчої

(розшукової) дії, було проведено аудіо-, відео контроль особи, вилучені якісь

речі чи документи, то безпосередньо після закінчення даної процесуальної дії,

слідчий, прокурор (оперативний працівник, якщо він виконує дану

процесуальну дію за дорученням слідчого, прокурора), мають належним чином

упакувати ці речі і документи і невідкладно долучити їх до протоколу про хід та

результати негласної слідчої (розшукової) дії.

Отже, наприклад карта пам’яті з відеозаписом негласної слідчої (розшукової)

дії має бути упакована та долучена до протоколу негласної слідчої (розшукової)

дії безпосередньо після закінчення НСРД і не може бути використана повторно

під час здійснення наступної негласної слідчої (розшукової) дії в

кримінальному провадженні.

Співробітники ж правоохоронних органів досить часто не упаковують додатки

до протоколу НСРД безпосередньо після його закінчення.

В деяких випадках співробітники правоохоронних органів використовують

одну й ту саму карту пам’яті повторно під час проведення наступної негласної

слідчої (розшукової) дії в цьому ж кримінальному провадженні, що в силу

процесуального закону є недопустимим.

Отримані таким чином дані, не можуть використовуватися як допустимий

доказ в кримінальному провадженні, оскільки вони отримані з порушенням ч.1

та ч.2 ст. 106 КПК України, а отже даний доказ отриманий не в порядку,

передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України.

Відповідно до ч.3 ст. 252 КПК України, протоколи про проведення негласних

слідчих (розшукових) дій з додатками не пізніше ніж через двадцять чотири

години з моменту припинення зазначених негласних слідчих (розшукових) дій

передаються прокурору.

Як правило слідчий, оперативний працівник не виконують вимоги ч.3 ст. 252

КПК України і передають протоколи НСРД з додатками прокурору пізніше, ніж

через 24 години.

В інших випадках, у визначений строк протокол НСРД прокурору переданий, а

додатки до протоколу передаються прокурору пізніше, або взагалі офіційно із

супровідним листом, не передаються.

Таким чином, будь-яке з порушень положень ч.3 ст. 252 КПК України ставить

під сумнів такий доказ, як протокол про хід та результати проведення

негласних слідчих (розшукових) дій і дає можливість стороні захисту ставити

питання перед судом про недопустимість такого доказу, оскільки даний доказ

отриманий не в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним

кодексом України.

Перелік осіб, які мають право проводити негласну слідчу (розшукову) дію

Окреме питання щодо переліку осіб, які мають право проводити таку процесуальну дію, як негласна слідча (розшукова) дія.

Безумовно такими особами є слідчий, який призначений слідчим в конкретному кримінальному провадженні та оперативні співробітники, які за дорученням слідчого або прокурора проводять дану процесуальну дію.

Разом із тим, системною помилкою оперативних підрозділів правоохоронних органів під час складання протоколу про хід та результати негласної слідчої (розшукової) дії є та обставина, що відповідний протокол складає не той оперативний працівник, який фактично здійснив цю процесуальну дію, а інший оперативний працівник, що є порушенням ч.1 ст. 106 КПК України.

Системною є ситуація, коли в таких негласних слідчих (розшукових) діях, як:

  • аудіо — відеоконтроль особи,
  • зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж,
  • установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу,
  • спостереження за особою,
  • річчю або місцем, аудіо- відеоконтроль місця,

фактично процесуальну дію вчиняють співробітники оперативно-технічних відділів правоохоронних органів, а протоколи про хід та результати проведення негласних слідчих (розшукових) дій складають оперативні співробітники інших спеціалізованих підрозділів.

Наприклад, відповідно до ч.3 ст. 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозділами Служби безпеки України – контррозвідкою, військовою контррозвідкою, захисту національної державності, спеціальними оперативними підрозділами по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, оперативно-технічними, внутрішньої безпеки, оперативного документування, боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів.

Отже, всі співробітники перелічених оперативних підрозділів Служби безпеки України є оперативними працівниками і мають право за дорученням слідчого або прокурора, проводити негласні слідчі (розшукові) дії та складати відповідні протоколи їх проведення.

Разом із тим, фактично такі негласні слідчі (розшукові) дії, як аудіо- відео контроль особи, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу, аудіо- відеоконтроль місця, фактично проводять співробітники оперативно-технічного відділу управління СБУ (національної поліції) в області, бо саме оперативні уповноважені даного відділу є спеціалістами в області техніки і саме вони встановлюють на певну особу чи в певному місці відповідне технічне обладнання.

Сам же протокол про хід та результати проведення даних негласних слідчих (розшукових) дій, складає співробітник профільного підрозділу, наприклад співробітник спеціального оперативного підрозділу по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. При цьому в протоколі НСРД даний співробітник прямо вказує, що з оперативно-технічного відділу йому передали карту пам’яті на якій зафіксована певна процесуальна дія – аудіо- відео контроль особи, чи аудіо- відео контроль місця.

Разом із тим, відповідно до ч.1 ст. 106 КПК України, протокол під час досудового розслідування складається слідчим або прокурором, які проводять відповідну процесуальну дію.

Відповідно до ч.2 ст. 41 КПК України, під час виконання доручень слідчого, прокурора співробітник оперативного підрозділу користується повноваженнями слідчого. Отже такий оперативний співробітник правоохоронного органу має право складати протокол про хід і результати НСРД. Проте протокол повинен скласти лише той оперативний співробітник, який безпосередньо проводив відповідну процесуальну дію.

Отже, якщо процесуальну дію співробітники оперативно-технічного відділу управління СБУ (національної поліції), а протокол НСРД склав співробітник іншого підрозділу управління СБУ (національної поліції), який дану процесуальну дію не проводив, то такий факт є порушенням ч.1 ст. 106 КПК України і є підставою для визнання судом отриманого доказу очевидно недопустимим, оскільки він отриманий не в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України.

Якщо ж даний оперативний співробітник просто залучав до участі в даній негласній слідчій (розшуковій) дії співробітників іншого оперативного підрозділу в якості спеціаліста, то всі ці процесуальні дії повинні бути відображені в протоколі про хід та результати негласної слідчої (розшукової) дії, із вказівкою прізвища, ім’я та по-батькові залучених до слідчої дії осіб. Вказівкою на процесуальний статус, залучених до проведення НСРД осіб.

Також в протоколі про хід та результати НСРД повинно бути вказано на процесуальні дії, які вчиняли залучені як спеціалісти співробітники інших оперативних підрозділів, під час даної негласної слідчої (розшукової) дії.

Не зазначення даних обставин також є підставою для визнання судом доказу недопустимим доказом.

Застосування технічних засобів під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій

Відповідно до ч.1 ст. 110 КПК України, процесуальними рішеннями є всі рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду.

Відповідно до ч.3 ст. 110 КПК України, рішення слідчого, прокурора приймається у формі постанови. Постанова виноситься у випадках, передбачених цим Кодексом, а також коли слідчий, прокурор визнає це за необхідне.

Відповідно до ч.1 ст. 107 КПК України, рішення про фіксацію процесуальної дії за допомогою технічних засобів під час досудового розслідування приймає особа, яка проводить відповідну процесуальну дію.

Таким чином, оскільки положеннями КПК України прямо передбачено, що рішення про фіксацію процесуальної дії за допомогою технічних засобів приймається особою, яка проводить відповідну процесуальну дію, то відповідно до ч.3 ст. 110 КПК України, особа, яка проводить негласну слідчу (розшукову) дію (наприклад аудіо- відео контроль особи), повинна винести відповідну постанову про фіксацію процесуальної дії за допомогою технічних засобів.

При цьому, слідчий (оперативний працівник) повинні вказати у цій постанові ідентифікаційні ознаки технічних засобів, які будуть використані під час проведення процесуальної дії.

Посилання прокурора на ту обставину, що ухвалою слідчого судді, який надав дозвіл на проведення негласних слідчих (розшукових) дій вже надано дозвіл на проведення аудіо- відеоспостереження і винесення постанови відповідно до ч.1 ст. 107 КПК України недоцільне, не може прийматися до уваги, оскільки ухвала слідчого судді лише надає дозвіл слідчому та/або прокурору на проведення аудіо- відео контролю.

Проте, дане рішення слідчого судді є пасивним. Реалізація цього рішення залежить від волі слідчого чи прокурора і не носить для них обов’язкового характеру. Отримавши такий дозвіл від слідчого судді, прокурор в залежності від обставин кримінального провадження, може не проводити відповідну негласну процесуальну дію. Крім того, в ухвалі слідчого судді не відображаються технічні засоби, які будуть використані для проведення НСРД, оскільки такої інформації у слідчого судді не має і не може бути на момент прийняття ним такого рішення.

Не винесення відповідної постанови про фіксацію процесуальної дії за допомогою технічних засобів є істотним порушенням ч.1 ст. 107 КПК України, що тягне за собою недопустимість даного доказу, оскільки даний доказ отриманий не в порядку передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України.

Особливу важливість наявність відповідної постанови має для такої негласної слідчої (розшукової) дії, як аудіо- відеоконтроль особи, аудіо- відео контроль місця, контроль за вчиненням злочину.

Адже перевірити достовірність зробленого відеозапису під час проведення даних негласних слідчих (розшукових) дій, можливо лише за допомогою відповідної експертизи, призначення та проведення якої можливе лише за наявності конкретних технічних засобів, які використовувалися під час проведення аудіо- відео фіксування процесуальної дії.

Встановити ж якими саме технічними засобами здійснювалося аудіо- відеоспостереження, без відображення цих даних в матеріалах кримінального провадження неможливо, що ставить отримані таким чином докази під сумнів.

Додержання державної таємниці під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій

Відповідно до ч.1 ст. 517 КПК України, досудове розслідування та судове провадження у кримінальному провадженні, яке містить відомості, що становлять державну таємницю, проводиться з дотриманням вимог режиму секретності.

Відповідно до ч.3 ст. 517 КПК України, до участі в кримінальному провадженні, яке містить відомості, що становлять державну таємницю, допускаються особи, які мають допуск до державної таємниці відповідної форми та яким надано доступ до конкретної секретної інформації (категорії секретної інформації) та її матеріальних носіїв.

Таким чином, до кримінального провадження, яке містить державну таємницю, в принципі не можуть бути допущені особи, які не мають допуску до державної таємниці відповідної форми.

Мова йде насамперед про осіб, які залучаються слідчим та оперативним працівником під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій.

Абсолютно всі негласні слідчі (розшукові) дії становлять державну таємницю, що прямо передбачено законодавством України.

Частиною 8 статті 1 Закону України «Про державну таємницю» визначено, що Звід відомостей, що становлять державну таємницю – це акт в якому зведено перелік відомостей, що згідно з рішеннями державних експертів з питань таємниць становлять державну таємницю у визначених цим Законом сферах.

Відповідно до п. 4.12.4 Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, затвердженого Наказом Голови служби безпеки України №440 від 12.08.2005 року, відомості про факт або методи проведення негласної слідчої (розшукової) дії становлять державну таємницю.

Отже, один факт проведення негласної слідчої (розшукової) дії, сам по собі вже становить державну таємницю, яка не підлягає розголошенню особі, яка не має відповідного допуску до державної таємниці. Методи проведення негласної слідчої (розшукової) дії також становлять державну таємницю і не підлягають розголошенню особам, які не мають допуску до державної таємниці.

Загальна ж практика правоохоронних органів на сьогоднішній день така, що під час розслідування кримінальних проваджень, в яких проводяться негласні слідчі (розшукові) дії, слідчі та оперативні співробітники залучають до участі в цих негласних слідчих діях осіб, які не мають допуску до державної таємниці.

Таких осіб залучають до участі в кримінальному провадженні як на конфіденційній основі так і гласно.

На конфіденційній основі залучають до участі громадян, які в подальшому виступають:

закупниками в кримінальних провадженнях, де розслідуються правопорушення пов’язані з незаконним обігом наркотичних засобів та психотропних речовин;

особами, що передають неправомірну вигоду в провадженнях, щодо отримання посадовими особами неправомірної вигоди;

особами, яким пропонують отримати неправомірну вигоду, і дані особи звернулися із заявою до правоохоронних органів.

Навіть поняті, які присутні під час проведення негласної слідчої (розшукової) дії, згідно змісту положень статті 517 КПК України повинні мати допуск до державної таємниці, бо їм також відкривається слідчим чи оперативним працівником державна таємниця про сам факт проведення негласної слідчої (розшукової) дії та методи її проведення.

Таким чином, будь-яка особа, яку слідчий чи оперативний працівник залучають до участі в негласних слідчих (розшукових) діях повинні спочатку отримати допуск і доступ до державної таємниці.

Відповідно до ч.5 ст. 1 Закону України «Про державну таємницю», допуск до державної таємниці, це оформлення права громадянина на доступ до секретної інформації.

Відповідно до ч.6 ст. 1 Закону України «Про державну таємницю», доступ до державної таємниці – це надання повноважною посадовою особою дозволу громадянину на ознайомлення з конкретною секретною інформацією та провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, або ознайомлення з конкретною секретною інформацією та провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею;

Відповідно до ч.4 ст. 27 Закону України «Про державну таємницю», порядок надання доступу до державної таємниці особам, залученим до конфіденційного співробітництва з оперативними підрозділами правоохоронних та інших спеціально уповноважених органів, які проводять оперативно-розшукову, розвідувальну або контррозвідувальну діяльність, визначається керівниками зазначених органів за погодженням із Службою безпеки України.

У Службі безпеки України такий порядок надання доступу до державної таємниці визначається Головою Служби безпеки України.

Відповідно до ч. 7 ст. 22 Закону України «Про державну таємницю», надання допуску до державної таємниці передбачає:

  1. визначення необхідності роботи громадянина із секретною інформацією;
  2. перевірку громадянина у зв’язку з допуском до державної таємниці;
  3. взяття громадянином на себе письмового зобов’язання щодо збереження державної таємниці, яка буде йому довірена;
  4. одержання у письмовій формі згоди громадянина на передбачені законом обмеження прав у зв’язку з його допуском до державної таємниці;
  5. ознайомлення громадянина з мірою відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю.

Відповідно до ч.1 ст. 24 Закону України «Про державну таємницю», перевірка громадян у зв’язку з їх допуском до державної таємниці здійснюється органами Служби безпеки України у строк до одного місяця у порядку, встановленому цим Законом і Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”.

Таким чином особа, яка залучається до конфіденційного співробітництва з оперативними підрозділами правоохоронних органів повинна була завчасно пройти відповідну перевірку, взяти на себе передбачені Законом обов’язки зберігати державну таємницю і лише після цього отримати доступ до державної таємниці.

Не проходження відповідної перевірки; відмова взяти на себе зобов’язання щодо збереження таємниці; відмова від обмеження прав в зв’язку із допуском до державної таємниці, є підставою для відмови в наданні громадянину доступу до державної таємниці.

Відповідно до ч.3 ст. 517 КПК України, така особа не може бути допущена до участі в кримінальному провадженні, яке містить відомості, що становлять державну таємницю.

Отже, Кримінальним процесуальним кодексом України та Законом України «Про державну таємницю» чітко передбачений порядок допуску особи до кримінального провадження, яке містить відомості, що становлять державну таємницю.

Не виконання слідчим, оперативним працівником положень ч.3 ст. 517 КПК України та положень Закону України «Про державну таємницю», тягне за собою недопустимість отриманих під час негласної слідчої (розшукової) дії доказів, бо особа яка приймала участь в їх збиранні в принципі не могла бути залучена до участі в кримінальному провадженні, яке містить державну таємницю у вигляді негласних слідчих (розшукових) дій і відповідно не могла приймати участь в кримінальному провадженні під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій.

Відповідно ж до ч. 1 ст. 84 КПК України, фактичні дані, які отримані не в порядку передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України, доказами в кримінальному провадженні бути не можуть.

Нагадую, що відповідно до ч.1 ст. 86 КПК України, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

Таким чином, якщо доказ отриманий за участі особи, яка відповідно до ч.3 ст. 517 КПК України не могла бути допущена до участі в кримінальному провадженні, яке містить державну таємницю, оскільки дана особа не отримала допуску до державної таємниці в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України та Законом України «Про державну таємницю», то такий доказ не може бути визнаний допустимим. Отриманий таким чином доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Більш того, допуск слідчим, прокурором, оперативним співробітником до участі в негласних слідчих (розшукових) діях в кримінальному провадженні осіб, які не мають допуску до державної таємниці, становить склад злочину, передбачений статтею 328 КК України – Розголошення державної таємниці.

Втручання у приватне спілкування

Деякі типові помилки слідчих та оперативних працівників під час проведення конкретних нагласних слідчих ( розшукових ) дій пов»язаних із втручанням у привіатне спілківання

Відповідно до ч.1 ст. 258 КПК України, ніхто не може зазнавати втручання у приватне спілкування без ухвали слідчого судді.

Відповідно до ч.4 ст. 258 КПК України, різновидами втручання у приватне спілкування є:

1) аудіо- відео контроль особи;

2) арешт, огляд і виїмка кореспонденції;

3) зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж;

4) зняття інформації з електронних інформаційних систем.

Найбільше помилок слідчий та оперативний працівник допускають під час проведення таких негласних слідчих (розшукових) дій, як здійснення аудіо- відео контролю особи та зняття інформації з електронних інформаційних систем.

Відповідно до ст. 260 КПК України, аудіо-, відео контроль особи є різновидом втручання у приватне спілкування, яке проводиться без її відома на підставі ухвали слідчого судді, якщо є достатні підстави вважати, що розмови цієї особи або інші звуки, рухи, дії, пов’язані з її діяльністю або місцем перебування тощо, можуть містити відомості, які мають значення для досудового розслідування.

Дана негласна слідча (розшукова) дія повинна проводитися слідчим, оперативним працівником в пасивному режимі. Тобто, дана процесуальна дія повинна проводитися слідчим без активних дій, спрямованих на створення в обстановці умов для вчинення особою злочину. Таким чином, за особою просто спостерігають зі сторони та проводять аудіо- відеозйомку її дій, фіксуючи розмови даної особи з іншими людьми, дії та рухи, які свідчать про вчинення злочину, жодним чином не провокуючи її на вчинення злочину та не створюючи умов для вчинення злочину.

Під час проведення даної негласної слідчої (розшукової) дії не можуть використовуватися особи, які залучені слідчим чи оперативним співробітником до конфіденційного співробітництва, які своїми розмовами чи діями, створюють умови для вчинення злочину особою, відносно якої проводиться негласна слідча (розшукова) дія.

Залучення особи до конфіденційного співробітництва та використання її для створення слідчим відповідних умов в обстановці, максимально наближеній до реальної, з метою перевірки дійсних намірів певної особи, у діях якої вбачаються ознаки тяжкого чи особливо тяжкого злочину, спостереження за її поведінкою та прийняття нею рішень щодо вчинення злочину, це є окрема негласна слідча (розшукова) дія – контроль за вчиненням злочину у вигляді спеціального слідчого експерименту (п.2 ч.1 ст. 271 КПК України).

Таким чином, в разі якщо під час проведення негласної слідчої (розшукової) дії – аудіо-, відеоконтроль особи, слідчим використовується інша особа, яка своїми діями чи розмовами з особою, відносно якої проводиться НСРД, створює відповідні умови для вчинення цією особою злочину (пропонує отримати неправомірну вигоду; обговорює умови передачі неправомірної вигоди; питає, які дії вчинить ця особа за отриману винагороду; пропонує продати наркотичні засоби чи психотропні речовини та інш.), даний доказ не може бути допустимим.

Слідчий може використовувати особу для створення умов для вчинення злочину лише після прийняття рішення прокурором про проведення НСРД – контроль за вчиненням злочину.

Тільки після прийняття прокурором рішення у вигляді постанов про проведення негласної слідчої (розшукової) дії – контроль за вчиненням злочину у вигляді спеціального слідчого експерименту, слідчий має право встановлювати на особу, залучену до конфіденційного співробітництва технічні засоби та направляти її до особи, відносно якої проводиться НСРД з метою створення умов для вчинення злочину —

  • обговорення конкретних умов передачі неправомірної вигоди;
  • самої передачі неправомірної вигоди;
  • купівлі наркотичних засобів
  • та інше

Дана негласна слідча (розшукова) дія оформлюється протоколом про хід та результати проведення негласної слідчої (розшукової) дії – контроль за вчиненням злочину у вигляді спеціального слідчого експерименту, а не протоколом про хід та результати аудіо- відеоконтролю особи.

Якщо ж до винесення прокурором постанови про контроль за вчиненням злочину у вигляді спеціального слідчого експерименту, на заявника про вчинення кримінального правопорушення встановлюють аудіо- відео записуючі технічні засоби і направляють до особи відносно якої проводиться НСРД з метою запису їх розмов про вчинення злочину, то такі дії є виключно провокацією злочину і підпадають під ознаки кримінального правопорушення, передбаченого 370 КК України – Провокація підкупу.

Також слід зазначити, що відповідно до ч.4 ст. 246 КПК України, виключно прокурор має право прийняти рішення про проведення такої негласної слідчої (розшукової) дії, як контроль за вчиненням злочину.

Прийняття такого рішення іншою особою, тягне за собою недопустимість доказів, отриманих внаслідок проведення такої негласної слідчої (розшукової) дії.

Зняття інформації з електронних інформаійних систем

Що таке електронна інформаційна система?

Відповідно до п.8 ч.1 ст. 1 Закону України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах, інформаційна система – це організаційно-технічна система, в якій реалізується технологія обробки інформації з використанням технічних і програмних засобів.

Таким чином, до інформаційних систем відноситься комп’ютерна техніка, мобільні телефони, планшети та інші пристрої, які використовуються для обробки інформації з використанням програмних засобів.

Відповідно до ч.1 ст. 258 КПК України, ніхто не може зазнавати втручання у приватне спілкування без ухвали слідчого судді.

Відповідно до ч.1 ст. 264 КПК України, пошук, виявлення і фіксація відомостей, що містяться в електронній інформаційній системі або їх частин, доступ до електронної інформаційної системи або її частини, а також отримання таких відомостей без відома її власника, володільця або утримувача може здійснюватися на підставі ухвали слідчого судді, якщо є відомості про наявність інформації в електронній інформаційній системі або її частині, що має значення для певного досудового розслідування.

Відповідно до ч.3 ст. 264 КПК України, в ухвалі слідчого судді про дозвіл на втручання у приватне спілкування в цьому випадку додатково повинні бути зазначені ідентифікаційні ознаки електронної інформаційної системи, в якій може здійснюватися втручання у приватне спілкування.

Таким чином, без ухвали слідчого судді, ніхто не має права провести огляд комп’ютерної техніки чи мобільного телефону особи з відома, чи без відома власника даної інформаційної системи.

На практиці ж системою є така ситуація, коли слідчий, вилучивши під час обшуку мобільний телефон чи комп’ютер особи, не звертаючись до слідчого судді за дозволом на зняття інформації з електронних інформаційних систем, проводить огляд даних пристроїв, складає протокол огляду і використовує отриману таким чином інформацію, як доказ в кримінальному провадженні. Таким чином, слідчий прямо порушує ч.1 ст. 258 та ч.1 ст. 264 КПК України.

Крім того, зняття інформації з електронних інформаційних систем відноситься до різновиду негласних слідчих (розшукових) дій і має оформлюватися протоколом про хід та результати негласної слідчої (розшукової) дії, в разі якщо таке зняття відбувається без відома власника електронної інформаційної системи.

Відповідно, в разі відсутності дозволу слідчого судді на зняття інформації з електронних інформаційних систем особи, але отримання з даних інформаційних систем інформації шляхом огляду мобільного телефону чи комп’ютера, яку слідчий відобразив в протоколі огляду, то отримана таким чином інформація не може бути визнана допустимим доказом в кримінальному провадженні, оскільки даний доказ отриманий не в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України.

Контроль за вчиненням злочину та типові помилки слідчих та оперативних працівників під час проведення данного виду негласних слідчих 9розшукових) дій


Під час здійснення негласної слідчої (розшукової) дії контроль за вчиненням злочину, слідчий, як правило допускає тих же помилок, що і під час здійснення інших негласних слідчих дій щодо вимог фіксації ходу і результатів даної негласної слідчої (розшукової) дії.

Ці помилки стосуються порушення положень статей 104,106, 252 КПК України і ми їх вже розглядали вище.

Разом із тим, для даної негласної слідчої дії притаманні інші типові помилки слідчих та оперативних працівників.

Так, відповідно до ч.4 ст. 246 КПК України, виключно прокурор має право прийняти рішення про проведення такої негласної слідчої (розшукової) дії, як контроль за вчиненням злочину.

Як правило, в кримінальних провадженнях саме прокурор приймає це рішення і помилок в даному процесуальному рішенні практично немає.

Проте, досить часто прокурор приймаючи рішення про проведення негласної слідчої (розшукової) дії, одночасно приймає рішення про залучення в цій негласній слідчій дії на конфіденційній основі особу, яка буде створювати умови для вчинення злочину.

Слід зазначити, що виключне право залучати особу до конфіденційного співробітництва має слідчий, або оперативний працівник, який виконує доручення слідчого, прокурора про проведення негласної слідчої (розшукової) дії – контроль за вчиненням злочину.

Так відповідно до ч.1 ст. 275 КПК України, під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій слідчий має право використовувати інформацію, отриману внаслідок конфіденційного співробітництва з іншими особами, або залучати цих осіб до проведення негласних слідчих (розшукових) дій у випадках, передбачених цим Кодексом.

Права ж прокурора в кримінальному провадженні визначені статтею 36 КПК України.

Положеннями статті 36 КПК України не передбачено право прокурора залучати особу до конфіденційного співробітництва під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій.

Не передбачено право прокурора на залучення особи до конфіденційного співробітництва і положеннями ч.6 ст. 246 КПК України, на яку прокурори дуже люблять посилатися виправдовуючи рішення про залучення особи до конфіденційного співробітництва від імені прокурора.

Відповідно до ч.6 ст. 246 КПК України, за рішенням слідчого чи прокурора до проведення негласних слідчих (розшукових) дій можуть залучатися також інші особи.

Разом із тим, мова про залучення осіб до конфіденційного співробітництва в ч.6 ст. 246 КПК України не йдеться. Посилаючись на ч.6 ст. 246 КПК України прокурор може залучати до участі в проведенні негласних слідчих (розшукових) дій понятих, експертів, спеціалістів, перекладачів. Проте залучати особу до конфіденційного співробітництва прокурор відповідно до положень КПК України не має права.

Відповідно до ч.1 ст. 25 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, користуючись при цьому правами і виконуючи обов’язки, передбачені Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність” та Кримінальним процесуальним кодексом України.

Тобто і положеннями Закону України «Про прокуратуру» не передбачено права прокурора залучати осіб до конфіденційного співробітництва під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій в кримінальному провадженні.

Питання залучення до конфіденційного співробітництва особи визначено виключно статтею 275 КПК України та Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність».

Відповідно до п. 14 ч.1 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», оперативним підрозділам для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності за наявності передбачених статтею 6 цього Закону підстав надається право використовувати конфіденційне співробітництво згідно з положеннями ст. 275 Кримінального процесуального кодексу України.

Залучення під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій до конфіденційного співробітництва особи не слідчим, або оперативним працівником, як це передбачено ч.1 ст. 275 КПК України, є підставою для визнання всіх отриманих за участі такої особи доказів недопустимими доказами в кримінальному провадженні, оскільки вони отримані не в порядку, передбаченому КПК України.

Іншою типовою помилкою слідчого є дії, вчинені під час проведення негласної слідчої (розшукової) дії – контроль за вчиненням злочину, а саме оформлення процесуальної дії – використання заздалегідь ідентифікованих засобів.

Так відповідно до ч.1 ст. 273 КПК України, за рішенням керівника органу досудового розслідування, прокурора під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій можуть бути використані заздалегідь ідентифіковані (помічені) або несправжні (імітаційні) засоби.

Мова насамперед йде про грошові кошти, які використовуються для вручення в якості неправомірної вигоди чи для закупки наркотичних засобів.

Як правило, слідчий ідентифікуючи та помічаючи спеціальними хімічними речовинами грошові купюри, оформлює дану процесуальну дію звичайним протоколом огляду в присутності двох понятих та особи, якій дані грошові кошти вручаються для передачі як неправомірної вигоди чи для придбання наркотичних засобів (тобто за участі особи, яка залучена до конфіденційного співробітництва).

Разом із тим, дана процесуальна дія, відповідно до ч.1 ст. 273 КПК України відноситься до негласної слідчої дії і повинна проводитися відповідно до вимог ст. 517 КПК України в частині охорони державної таємниці.

Тобто всі особи, які залучені слідчим чи прокурором до участі в даній негласній слідчій дії, повинні мати допуск до державної таємниці.

Крім того, оформлення даної процесуальної дії – використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) або несправжніх (імітаційних) засобів, відноситься до негласної слідчої дії і повинно відбуватися шляхом складення відповідного протоколу про хід та результати негласної слідчої (розшукової) дії – контроль за вчиненням злочину, а не протоколом огляду, як це робиться зазвичай.

Не додержання вимог статей 104,106, 252, 273, 517 КПК України під час проведення негласної слідчої (розшукової) дії – контроль за вчиненням злочину, тягне за собою недопустимість такого доказу, оскільки він отриманий не в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України.

Доручення прокурора на проведення негласних слідчих (розшукових0 дій та типові помилки виконання цього доручення

Відповідно до ч.4 ст. 40 КПК України, слідчий зобов’язаний виконувати доручення та вказівки прокурора, які надаються в письмовій формі. Невиконання слідчим законних вказівок та доручень прокурора, наданих в порядку, передбаченому цим Кодексом, тягне за собою передбачену законом відповідальність.

Тобто, всі доручення прокурора, які надані в письмовій формі слідчий зобов’язаний виконати особисто. В тому числі слідчий зобов’язаний особисто виконати доручення прокурора на проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Невиконання такого доручення, тягне відповідальність для слідчого.

Передоручення слідчим доручення прокурора провести негласну слідчу (розшукову) дію іншому слідчому чи оперативному підрозділу, положеннями КПК України не передбачено.

Навпаки, ч.4 ст. 40 КПК України прямо передбачено обов’язок слідчого виконати будь-яке письмове доручення прокурора в кримінальному провадженні.

Відповідно до ч.3 ст. 41 КПК України, доручення слідчого, прокурора щодо проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій є обов’язковими для виконання оперативним підрозділом.

Тобто, прокурор має вибір, кому доручити виконання негласної слідчої (розшукової) дії. Прокурор може доручити таке виконання слідчому або оперативному підрозділу.

Слідчий також має право доручити проведення негласної слідчої (розшукової) дії оперативному підрозділу, але лише в тому випадку, коли слідчий самостійно приймає рішення про проведення негласної слідчої (розшукової) дії.

Згідно п. 3.4.2 Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні, затвердженої спільним наказом 16.11.2012 року, оперативний підрозділ не має права передоручати доручення на проведення негласних слідчих (розшукових) дій іншим оперативним підрозділам.

На практиці ж досить часто прокурор доручає проведення негласної слідчої (розшукової) дії слідчому, а слідчий в порушення ч.4 ст. 40 КПК України та п. 3.4.2 Інструкції, передоручає виконання письмового доручення прокурора іншому слідчому або оперативному підрозділу.

Також непоодинокі випадки, коли прокурор доручає провести негласну слідчу (розшукову) дію одному оперативному підрозділу, а цей оперативний підрозділ передоручає виконати доручення прокурора іншому оперативному підрозділу.

В будь-якому описаному вище випадку, докази отримані з порушенням ч.4 ст. 40 або ч.3 ст. 41 КПК України, вважаються такими, що отримані не в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України. Відповідно такі докази не можуть бути визнані допустимими.

Також звертаю увагу що, відповідно до п. 2.11.1 Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні, у постанові слідчого, прокурора про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, зазначається орган, який буде виконувати цю слідчу дію.

Також відповідно до п.5 ч.1 ст. 251 КПК України, постанова слідчого, прокурора про проведення негласної слідчої (розшукової) дії повинна містити відомості про особу (осіб) яка буде проводити негласну слідчу (розшукову) дію.

Недотримання вимог п.5 ч.1 ст. 251 КПК України також тягне за собою визнання отриманих в результаті негласної слідчої (розшукової) дії доказів недопустимим, оскільки такі докази отримані не в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України.

Андрій Леонов – суддя Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська

Джерело